Раді Вас бачити!

— Вітаю, панове! Я — принцеса Тірра Зорган з королівства пантер. Маю надзвичайно важливу справу до вашого короля. Вибачте за пізній візит, але справа не терпить зволікань, — офіційно звернулася я до гвардійця, коли ми підійшли до посту.

Тут розташовувалася казарма, оточена високим частоколом, і оглядова вежа патрульних. Тільки в моє поле зору потрапило близько сорока вовків у важких обладунках. Вони суттєво посилили охорону кордону, а отже, шанси домовитися про взаємодопомогу були високими. Нордан стояв трохи позаду, мовчазною підтримкою, з ним я почувалася значно спокійніше.

— Доброї ночі, принцесо! Почекайте, я доповім про вас, — таким самим офіційним тоном відповів один із гвардійців і зник за воротами.

Минуло близько десяти хвилин, перш ніж він повернувся і пропустив нас всередину.

За парканом, незважаючи на пізню годину, панував рух. Одні відпрацьовували рукопашний бій, інші розвантажували вози з провізією, дехто зазублював чи заточував мечі і ножі. Кілька вовків розливали по бочках олію, яку лучники використовують для вогняних стріл. Здавалося, вони справді готувалися до великої битви.

Нас провели до штабу, де так само кипіла робота. Крізь прочинені двері долинало палке обговорення й суперечки щодо укріплення територій. Ми прибули якраз вчасно, надія на успішні переговори зміцніла в мені ще дужче.

— Заходьте, принцесо, не соромтеся! — почувся насмішкуватий голос із кімнати, до якої я ще навіть не встигла увійти.

Ми переглянулися з Норданом і переступили поріг. Зала була величезною, майже весь її простір займав масивний круглий стіл, завалений мапами. За ним зібралося близько п’ятнадцяти вовків — судячи з дорогих і якісних обладунків, це були генерали і радники. Вони замовкли й здивовано вставилися на нас. Навпроти, на високому дерев’яному троні, сидів король вовків — Ксандер Ллойд. Це був чоловік років сорока з русявим коротким волоссям, мужнім обличчям і карими очима, у яких вигравав насмішкуватий вогник.

Він дивився на мене так, ніби моя поява зовсім його не здивувала. Або ж він просто майстерно приховував емоції. Мені б такому навчитися.

— Вітаю, Ваша Величносте! Ми до Вас із надзвичайно важливою справою, — я підійшла до столу, заваленого мапами так густо, що не видно було самого дерева.

Король мовчки вказав на порожній стілець навпроти, запрошуючи сісти.

— Здогадуюся, з якою саме. Я якраз збирався відправити до вас гонця, щоб домовитися про зустріч, але ви з’явилися дуже вчасно, — він усміхнувся білозубою посмішкою. — Ми готові виступити разом із вашим королівством проти лисів. Ці руді потвори спалили нам п’ять поселень за кілька днів. Їх треба покарати, але наших сил замало. З вашою допомогою ми маємо всі шанси загнати цих паскуд назад по норах.

Усмішка миттєво зникла з його обличчя, поступившись місцем люті і огиді. І я його розуміла, їх справді треба було зупинити.

— Я, як головнокомандувачка королівської армії, згодна об’єднати зусилля. Через їхні набіги в нас не лише гинуть мирні мешканці, а й назріває заколот. Деякі представники кланів планують скинути батька з трону, скориставшись хаосом. Цього не можна допустити, інакше великої війни не уникнути, — виклала я суть наших проблем. Я, звісно, ризикувала розповідаючи це все, але як казав батько: «треба ризикувати всім, щоб врятувати тисячі життів»… і моє теж.

— Чому ж він сам не прибув до мене, а відправив Вас, принцесо? — серйозно запитав Ксандер.

— Він не знає, що я тут, — чесно зізналася я, ігноруючи легкий холодок у животі. — Раніше Ви відмовляли в допомозі, а мій батько занадто гордий, щоб благати двічі. Тому прийшла я, бо коли королівство котиться до прірви, гордість — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Ми потрібні одне одному, щоб зупинити спільну загрозу. 

Ксандер Ллойд хмикнув, і в його погляді я вперше побачила щось схоже на повагу.

— Схоже, у молодих пантер виросли справжні пазурі.

У кімнаті панувала тиша кілька хвилин. Король, мабуть, роздумував, чи варто обговорювати такі серйозні справи з двадцятирічною принцесою, хай і головнокомандувачкою. Але ж все одно, я була без бойового досвіду поки що, тому логічно, що довіряти мені таку важливу справу викликає сумніви. Я його розуміла. Він переводив погляд із мене на Нордана, який стояв нерухомою стіною за моєю спиною, а потім знову пильно вдивлявся в моє обличчя. Дійшовши якогось висновку, він нарешті запитав:

— Скільки воїнів ви готові відправити до наших кордонів?

— П’ять тисяч. Усі вони пройшли повне навчання і готові до бою в будь-яку мить, — впевнено відповіла я.

— Добре. Разом із нашими чотирма тисячами ми маємо непогані шанси, — розмірковував Ксандер.

— Можливо, ведмеді теж приєднаються? — запитала я. Чим більше сил, тим швидшою буде перемога.

— Ні. Учора я мав розмову з їхнім представником. Вони вирішили не втручатися, оскільки вважають, що лиси їм не загрожують, — роздратовано кинув король вовків.

Поки самих не клюне, навіть кігтем рухати не хочуть. Я важко зітхнула. З підтримкою ведмедів ми б розправилися з тими клятими лисами за день. Що ж, тепер ми хоча б не самі, а в союзі з вовками зробимо все можливе.

— Щойно я повернуся додому, ми одразу виступимо до кордону. Потрібно ще евакуювати цивільних із найближчих поселень, — я почала подумки будувати плани, ігноруючи втому. 

Думки про небажані заручини з тим п’яницею відійшли на другий план. Нарешті, за стільки років, з’явилася реальна можливість зупинити ці жорстокі набіги.

— Ми своїх уже евакуювали. Кордон зміцнили, але сил усе одно недостатньо. Чекатимемо на ваше підкріплення, — відповів король. — Пропоную підписати документ про взаємну підтримку. Я Вам, звісно, довіряю, але папірці — це формальність, необхідна для історії.

— Згодна, — підтвердила я.

Чоловік, який сидів ліворуч від короля, дістав аркуш і простягнув мені разом із пером і чорнильницею. Я швидко пробіглася очима по тексту — це був заздалегідь підготовлений договір про військову допомогу. Якщо коротко: обидві сторони зобов’язуються виступити єдиним фронтом проти ворога, не вчиняти нападів одна на одну, а провізію і зброю ділити порівну.

Сподіваюся, батько мене за це не вб’є. Хоча, власне, за що? Він сам із дитинства готував мене до ролі правительки, тож ось вони — мої перші вдалі переговори з союзниками. Хто молодець? Я молодець! Зараз усіх рудих переб’ємо, і заміж виходити не доведеться. Ну, принаймні поки що. І батько трон не втратить.

Я швидко поставила свій підпис під договором. Чорнило ще не встигло висохнути, коли я вже почала загортати сувій. Відчуття тріумфу приємно лоскотало нерви. Ми з Норданом подякували Ксандеру, який провів нас поглядом, у якому тепер читалася повага, а не просто цікавість до «молодої принцеси».

Але не встигли ми вийти зі штабу, як заволав сигнал. Хтось крикнув: «Лиси тут! До зброї!» Ці ненормальні вирішили напасти на військовий штаб де повно озброєних звірів? Частина вовків обернулася в звірину подобу, інші вхопили різну зброю. Лучники стали на свої місця, підпалюючи вогняні стріли. 

— У бій? — коротко запитав Нордан, похмуро глянувши на мене. Його очі вже почали наливатися золотим блиском хижака.

— Так. Невідомо, скільки їх у лісі. Ми не прорвемося до порталу — нас швидше вб’ють дорогою, ніж ми встигнемо стрибнути, — відказала я. — Тільки треба роздобути зброю, я ж не брала своїх клинків.

— Я теж, — кивнув Нордан, стискаючи кулаки.

В цю саму мить вийшов Ксандер розлючений, аж іскри з очей летять. Він дістав меч, готуючись також йти в бій. Побачивши мене, погляд трохи пом'якшився.

— Принцесо Тірра, можливо Вам краще побути всередині? — спитав він турботливим голосом, але побачивши моє грізне обличчя, продовжив: — Можете вибрати будь-яку зброю.

Він кивнув у бік великого воза. Як з’ясувалося, там під мішками з харчами була ціла арсенальна купа: мечі, кинджали й навіть важкі бойові сокири.

Я вибрала собі два невеликі клинки, а ще один маленький ніж надійно заховала у спеціальній схованці на чоботі. Перевірений метод, який не раз виручав на тренуваннях. Нордан взяв добротний меч, хоча я бачила, як його рука мимохіть тягнулася до тієї величезної сокири, що лежала поруч. Вона й справді була неперевершеною — таку навіть шкода бруднити кров’ю цих покидьків. Їй місце десь на стіні, як трофею, замість обридлих гобеленів.

Але зараз час не для колекціонування, а для виживання. Ми з Норданом переглянулися, стиснули руків’я зброї й приготувалися зустріти першу хвилю нападників. Лиси вже були зовсім близько — я відчувала запах їхнього страху і ненависті, що просочувався крізь щілини в частоколі. Ну що ж, руді, ви самі цього хотіли. Вечірка починається.