Раді Вас бачити!

Нік

Вперше в житті сушу дівчині волосся. Навіть сестрі такого ніколи не робив. Було до бісиків бентежно торкатися цих довгих гладеньких пасом. Визнаю: до її шиї я торкався навмисно. Винен, але просто не зміг себе зупинити. З огляду на те, що я досі з цілою рукою і не лечу через вікно, справи не такі вже й погані. 

Але нахабніти не буду — ліміт її довіри явно не безмежний. Це як з кішкою. Спочатку вона дає чухати себе за вушком, а потім робить неочікуваний і досить болючий “кусь”. Перевіряти “кусь” пантери мені якось не хочеться.

Коли волосся стало зовсім сухим і розсипчастим, я вимкнув фен, поклав його на стіл і сів на диван поруч із Тіррою. Вона повільно розвернулася, пропускаючи пасма крізь пальці, перевіряючи результат.

— Дійсно сухе, — вона здивовано підняла брови й кивнула в бік фена. — Тепер я розумію... з такими штуками магія вам і не потрібна.

— У твоєму світі все працює на магії? — запитав я. Мені до смерті кортіло почути хоч щось про її дім.

— Насправді, ні, — відповіла вона не одразу. — У нас поширена лише магія перевтілення. Але кілька років тому до нашого королівства потрапив маг з іншого світу. Він володіє неймовірною силою, особливо йому підвладні портали.

Тірра стиснула губи в тонку лінію. Було очевидно, що кожне слово дається їй із болем.

— Якщо не готова, можеш не розповідати. Я все розумію. Ти явно пережила щось жахливе, — м’яко мовив я і наважився накрити її долоню своєю. Вона опустила погляд на наші руки, але не відсахнулася. Це була маленька, але така важлива перемога. Її рука була дуже теплою.

— Я справді зараз не готова відкрити все, але про Коллума можу розповісти, — вона ледь помітно знизала плечима. — Я була впевнена, що він відправить мене до сусіднього королівства вовків, але він закинув мене сюди... Коли я розпитувала тебе про магів і портали, то сподівалася, що це рідний світ Коллума, і хтось тут зможе повернути мене додому. Тепер моя єдина надія — що він вижив і знайде спосіб витягти мене звідси.

— Він зможе знайти тебе де завгодно? — запитав я.

Зловив себе на думці, що перспектива її раптового зникнення мені зовсім не подобається, але й тримати її проти волі я, звісно, не збирався.

— Він зможе знову відчинити портал там, де він уже був відкритий, — відповіла Тірра, пильно дивлячись мені в очі. — Адже я з'явилася не тут, у цьому домі?

— Ні, це сталося десь за чотири кілометри звідси, посеред лісу, — я на мить замислився. — Ми можемо з’їздити туди. Залишимо якийсь знак або записку з підказкою, де тебе шукати, якщо він повернеться.

— Справді? Це чудова ідея! Я впевнена, що він не залишить мене тут назавжди, бо мені терміново потрібно повертатися додому... — у її очах спочатку спалахнув вогник надії, але вже за мить він перетворився на щось інше.

Погляд Тірри став холодним і гострим, у ньому промайнув золотавий блиск, схожий на полум’я. Я мимоволі здригнувся. Хто ж так сильно її образив? Яка несправедливість чи зрада змусили цю дівчину так відчайдушно прагнути повернення — не заради спокою, а заради відплати?

— Тоді збираємося, — сказав я, намагаючись повернути розмові спокійний тон. — Тільки нам треба знайти щось на ноги. Кросівки Емілі мають підійти. Ліс — не найкраще місце для прогулянок босоніж.

****************

Поки Тірра приміряла кросівки, звикаючи до незвичних відчуттів у стопах, я швидко забіг до кабінету. Зайшов в інтернет, щоб знайти й роздрукувати детальну карту нашої місцевості — на ній я чітко позначив свою адресу. На звороті аркуша вивів коротку записку: «Тірра жива, вона чекає за вказаною адресою».

Про всяк випадок, якщо піде дощ, я сховав послання у zip-пакет. Прихопив зі столу рулон широкого скотчу — приклею цю «посилку» до якогось примітного дерева біля дороги. Якщо цей її Коллум такий могутній маг, він точно помітить білий папір на фоні кори. Принаймні, це краще, ніж просто сидіти й чекати там, поки він з’явиться.

Тірра чекала на мене біля самого виходу. У цьому спортивному костюмі вона виглядала зовсім інакше — набагато реальнішою, ніж та грізна амазонка в шкіряних обладунках, яку я зустрів вчора. Довге чорне волосся м’яко спадало на плечі, роблячи її образ ніжнішим і майже беззахисним на вигляд. Вона найгарніша дівчина, яку я колись зустрічав, її золотаво-карі очі притягують погляд, пухкі вуста так і манять спробувати їхню м’якість, її струнке й підтягнуте тіло хочеться притиснути до себе міцніше…

Але я нагадав собі: не варто розслаблятися і робити якісь дії. Б’ється вона професійно і дуже боляче — синці на моїх ребрах ще довго нагадуватимуть про наше знайомство. На жаль, у моєму світі люди не мають такої фантастичної регенерації, як у її королівстві. Одне необережне слово — і я опинюся на підлозі, а за поцілунок ще відріже щось.

— Готова? — запитав я, показуючи їй пакет із картою, проганяючи невчасні думки. — На дворі стоїть машина, поїдемо на ній.

Вона більше не ставила запитань — лише мовчки здивовано підіймала брови. Я розумію, що вчити її доведеться багато, і то дуже швидко. Мені вже за кілька днів виходити на роботу, тож потрібно, щоб Тірра могла хоча б якось існувати в цьому домі без мого нагляду.

Уявити її наодинці з індукційною плитою чи пральною машиною було складно. А що, як вона сприйме пилосос за ворожого звіра й розрубає його навпіл кухонним ножем? Мені потрібно було розробити цілу стратегію «безпечного побуту» для дівчини-пантери, поки я буду на роботі.

— Ну що, — я натиснув на кнопку брелока, і машина коротко «пікнула», блимнувши фарами. Тірра здригнулася. — Знайомся, це мій автомобіль. Він не кусається, обіцяю. Сідай на це крісло, я покажу, як закріпити ремінь безпеки.

Машина виглядала добряче пом’ятою, але це були дрібниці — головне, що дівчина жива-здорова. Тірра обережно підійшла до авто, підозріло обнюхала повітря біля дверцят і нарешті залізла всередину.

— Зовсім не схожа на наші вози, значно менша, і сіно нікуди класти, — Тірра зацікавлено оглядала салон, обережно торкаючись пальцями шкіряної оббивки. — Але тут набагато зручніше.

— Бачиш вм’ятини? Ось саме сюди ти і звалилася, — сказав я, сідаючи за кермо і вказуючи на понівечений капот.

Тірра притиснулася лобом до скла, роздивляючись наслідки свого «приземлення».

— Я її зламала? — ніяково промовила вона, і в її голосі почулася щира вина.

— Нічого страшного, відправлю в ремонт, не переймайся. Головне, що ти через це сильно не постраждала, — я підбадьорливо усміхнувся їй і повернув ключ у замку запалювання.

Я повільно виїхав із подвір’я, намагаючись рухатися якомога плавніше, щоб не налякати свою пасажирку. Тірра спочатку втиснулася в крісло, вчепившись пальцями в підлокітники, і виглядала абсолютно приголомшеною.

— Як вона їде? — прошепотіла вона, не зводячи очей із дороги, що почала стрімко насуватися на нас. — Це точно магія... А ще швидше вона може?

Я здивовано зиркнув на неї. Тірра зараз нагадувала дитину на атракціонах: страх у її очах миттєво змінився на азартний блиск. Вона не просто не злякалася — їй це до біса подобалося!

— Може, Тірро. Ще й як може, — усміхнувся я, відчуваючи, як її азарт передається і мені.

Я лише злегка натиснув на педаль газу, дозволяючи машині трохи пришвидшитися, але не занадто. Хорошого потроху — і для її вестибулярного апарату, і для моєї вм'ятої підвіски.

— Це щось неймовірне! — вражено вигукнула вона. Я лише задоволено хмикнув на її реакцію.

Ми доїхали до того самого повороту. Я зупинив авто біля краю дороги, де трава все ще була прим’ята, а на асфальті чітко виднілися чорні смуги від моїх коліс. Саме тут учора світ збожеволів.

Тірра вийшла з машини, коли я заглушив двигун. Вона завмерла, придивляючись до кущів і дерев, наче намагалася побачити у повітрі залишки порталу. 

Я дістав із кишені приготовлений zip-пакет із картою й запискою. Рулон скотчу висів у мене на зап’ясті, як браслет.

— Ну що, — я підійшов ближче до кремезної сосни, — давай приклеїмо наше послання. Ти впевнена, що він зрозуміє позначки на папері і зможе прочитати саму записку?

Тірра підійшла впритул, взяла zip-пакет і уважно пробіглася очима по рядках. Потім мовчки повернула його мені.

— Я можу це прочитати. Ваші літери зовсім не схожі на наші, вони чужі, але якимось дивом я розумію їхній зміст. Так само як і розумію твою мову, коли ми говоримо, — задумливо промовила вона, дивлячись на власні долоні. — Можливо, Коллум наклав якесь закляття, щоб мені було легше серед чужинців. Або цей світ сам підбирає слова для мого розуму…

— Дуже зручно! Навіть не уявляю, що б ми робили, якби зовсім не розуміли одне одного, — я жартівливо схопився за голову, зображаючи щирий переляк.

Тірра коротко усміхнулася — лише кутиками губ, але ця усмішка відгукнулася несподіваним теплом десь глибоко в моїх грудях. Вона вже не була тією розлюченою хижачкою, що намагалася зламати мені руку кілька годин тому. Переді мною стояла серйозна, і водночас дуже мила дівчина, яку б я залюбки запросив на побачення, якби не одне “але” — вона пантера з іншого світу, і вона навряд чи піде зі мною.

— Ну, тоді за справу, — я швидко обмотав пакет зі скотчем навколо шорсткого стовбура сосни. Кілька шарів прозорої стрічки надійно зафіксували «послання у майбутнє». — Тепер, якщо твій Коллум пройде цією дорогою, він точно не проґавить наш білий папірець.

Я зробив крок назад, милуючись своєю роботою. Тірра теж дивилася на дерево, але її погляд став зосередженим, а тіло знову напружилося. Вона прислухалася до чогось, чого мій людський слух ще не міг вловити.

— Ніку, — тихо промовила вона, не повертаючи голови. — Твій металевий звір видає звуки, коли хтось інший наближається до нього? Бо я чую гуркіт... здалеку, але він швидко стає гучнішим.

— Хтось їде, це цілком нормально. Таких «звірів» у нас повно, — заспокоїв я її, — Ходімо, ще трохи покатаємося.

Тірра слухняно кивнула, і ми попрямували до нашого авто, що самотньо стояло на узбіччі. Звук мотору наближався. Потім з-за повороту виринув знайомий до болю червоний мінівен.

Тітка Мері... О ні! Тільки не вона! Як мені пояснити дивакуватість Тірри? Не забороняти ж їй говорити з кимось ще, крім мене? 

Ховатися було пізно. Тітка теж мене впізнала — вона різко вдарила по гальмах, зупинивши свою «колимагу» майже впритул до нас. Вилетіла з машини справжньою фурією і своїм фірмовим командним голосом, від якого в мене з дитинства підгиналися коліна, нагримала:

— Ніколасе Мейкерс! Якого хріна ти підняв бідну дитину з ліжка і тягаєш її по лісу?!

Я заціпенів. Тірра теж завмерла, переводячи погляд із мене на розлючену жінку, яка махала руками так, наче збиралася піти в рукопашну по лісу?

Що за день такий? Здається, сьогодні всі жінки світу зговорилися мене побити, хоча я, між іншим, нічого поганого не зробив. Та я ж майже святий чоловік! Рятую дівчат, сушу волосся, розвішую карти в лісі... І яка вдячність? Отож, ніякої.

Тітка Мері вже стояла впритул, обдаровуючи мене таким поглядом, від якого в нормальних людей в’януть вазони. Вона перевела очі на Тірру, яка завмерла, не розуміючи, чи варто їй зараз захищати свого «провідника», чи ця войовнича жінка — головний вождь мого племені.

— Ну, Ніколасе? Я чекаю пояснень! — тітка Мері склала руки на грудях, і я майже почув, як у повітрі навколо неї тріщить статична електрика.

— Тітко, ну навіщо так кричати? — я примирливо виставив руки вперед, намагаючись зупинити цей потік праведного гніву. — Їй просто стало краще. Свіже повітря допомагає прийти до тями після такого потрясіння!

Мері лише розчаровано пирхнула, миттєво втративши до мене інтерес. Вона зробила крок до дівчини, і її голос чарівним чином змінився з командного на турботливий, наче вона перемкнула якийсь тумблер.

— Дитино, як ти почуваєшся? Рани дуже болять? — вона м’яко торкнулася плеча Тірри, заглядаючи їй в очі. — Я спеціально приїхала оглянути тебе. Всю ніч місця собі не знаходила, переживала, чи добре цей бовдур про тебе піклується. І що в бачу?

Тітка знову кинула в мій бік злісний погляд, обіцяючи всі кари небесні. Я влип.

Тірра стояла нерухомо, явно спантеличена такою різкою зміною тональності. Вона перевела погляд з розлюченої Мері на мене, і в її очах промайнуло щось схоже на розуміння. Тірра зробила крок вперед, м’яко вивільняючи плече з рук тітки.

— Зі мною все добре. Вже нічого не болить, дякую за турботу, — голос Тірри звучав спокійно і впевнено. — Нік справді піклувався про мене, він навіть нагодував мене млинцями.

І тут вона усміхнулася мені. Це був теплий, щирий погляд, від якого в мене всередині все перевернулося. Я випнув груди, кинувши на тітку переможний погляд: «Чула? Млинцями!».

Мері на мить замовкла, переварюючи почуте і її брови злетіли вгору так високо, що ледь не сховалися під білим капелюшком.

— Млинцями? Ти? — вона недовірливо змірила мене поглядом. — Ти ж яєчню в змозі лише з третьої спроби не спалити! Ну, добре... Якщо ця дитина каже, що ти не безнадійний, то нехай. Але це не означає, що я вас відпускаю.

Тітка знову повернулася до Тірри, але вже без колишнього натиску.

— Млинці — це добре, але від мого бульйону ще ніхто не відмовлявся. Ніколасе, марш за кермо. Ви їдете за мною до будинку. Я повинна переконатися, що рани затягуються правильно. У лісі повно інфекцій, а ви тут обіймаєтеся з деревами!