Раді Вас бачити!

Королівство кішок ніколи не нагадувало монолітну скелю, хоч би як старанно мій батько не намагався вишліфувати цей фасад. Ми — народ одинаків, змушених збиватися в купу лише тому, що навколишній світ надто хоче нас з’їсти. Наше існування нагадувало прогулянку по тонкому канату над прірвою, де рівновагу тримали три великі клани. Ми, леопарди з клану Люті Тіні, вмостилися на вершині лише завдяки тому, що наші предки першими домовилися з магією перетворення. Але під троном завжди було чути скрегіт пазурів тих, хто засидівся в тіні.

На півдні був клан Кам’яних Кігтів — леви. Ці кремезні хлопці щиро вірили, що влада має належати тому, хто голосніше гарчить і сильніше б’є, а не тому, у кого затесалася якась там блакитна кров предків. Чесно кажучи, я була з ними згодна: удар лапою в щелепу — аргумент куди зрозуміліший за довгий родовід. А на півночі, де тумани можна різати ножем, причаївся Смугастий Жах — тигри. Майстри отрут, підступних шепотів і ударів у спину. Батько попереджав, що тінь тигра вбиває швидше за його ікла. З ними треба бути обережною.

Аби ця гримуча суміш не вибухнула завчасно, батько влаштовував бали. Хоча «бал» — це надто гучне слово. Зазвичай це виглядало як грандіозна гулянка, де алкоголь лився рікою, а чоловіки під приводом традиційних змагань із задоволенням чистили один одному пики, виплескуючи все накопичене невдоволення.

Але бал на честь мого двадцятиріччя виявився справжнім мінним полем. Кожен мій танок був не просто рухом під музику, а жирним політичним жестом для оточуючих. Покружляла з сином вождя левів, Норданом Клайдом — і ось уже в повітрі пахне чутками про союз. Благо, Нордан був хлопцем адекватним: не ліз із масними жартами і не намагався приватизувати статус моєї пари.

Чого не скажеш про Гаррета Сейра, спадкоємця тигрів. Цей нахаба вже рік кружляв навколо мене, наче муха над варенням, але я максимально ввічливо посилала його... на кордон, лисів ганяти. Відмовляти тиграм — задоволення сумнівне, адже за це можна отримати кинджал під ребра вже наступного вівторка. Тому моє стримане «ні» на його пропозиції усамітнитися Гаррет вдало ігнорував, особливо коли добирався до нашого вина.

Атмосфера весь вечір була наелектризована. Кожна впливова родина кланів мріяла, щоб саме їхній нащадок став моїм обранцем, адже це відкривало прямий шлях до королівської влади. Батько наполягав скоріше визначитись з майбутнім чоловіком. А мені цього зовсім не хочеться. Ну от зовсім. Як же важко бути принцесою!

— Люба моя Тірра! Ви прекрасно виглядаєте, — промурчав Баррет Сейр, голова тигрів, повільно наближаючись до мене, — У мене до Вас пропозиція. Можливо, після балу ми обговоримо зміцнення кордонів? Мій син став би чудовим партнером... для патрулювання.

Я відповіла своєю фірмовою іронічною посмішкою типу «я-з’їм-тебе-на-сніданок».

— Баррете, твій син не здатен втримати рівновагу на дереві під час дощу. Яке патрулювання? Хіба що він патрулюватиме винний погріб.

— Принцесо, Ви сьогодні гостріша за власний клинок, — насуплено відповів Баррет. — Подумайте добре. Я буду чекати на Вашу відповідь.

— Не варто чекати, я відповім зараз. Ні! В якості компенсації, можу запропонувати бочку найкращого віскі, — знаю, що злити його небезпечно, але втримати язика за зубами іноді дуже важко. За це я неодноразово отримувала покарання від батька. Ні, він мене не бив, лише змушував бігати усю ніч в будь-яку погоду. Але я ні про що не шкодую.

Збоку почулося ледь чутне пирхання Распена. Він стояв біля колони, схрестивши руки на грудях. Чорний святковий камзол із гербом нашого роду сидів на ньому ідеально, але навіть під дорогою тканиною відчувалася напруга м’язів, готових до смертоносного стрибка. Він не втручався в розмови. Він просто був поруч — мовчазний докір усім присутнім. Його погляд у світлі смолоскипів здавався особливо небезпечним, і жоден із лордів не наважувався подивитися йому в очі. Інколи навіть мені стає моторошно.

— Тобі варто бути м’якшою з ними, Тірро. Ти граєшся з вогнем. — прошепотів Распен, коли я повернулася до нього після чергового виснажливого танцю з якимось м’язистим дурнем, що тричі наступив мені на ногу. — Вони бачать у тобі не королеву, а приз.

— Пф, нехай бачать, що хочуть. Поки батько на троні, а ти — за моєю спиною, вони лише облизуватимуться. — фиркнула я.

Распен дивно посміхнувся. Його очі хижо блиснули, додаючи обличчю майже зловісного виразу.

— А що, як одного разу я не захочу бути за твоєю спиною? — прошепотів він мені у вухо.

Я здивовано поглянула на нього, але не встигла відповісти — палацом прокотився трубний сигнал до полювання. Це була наша священна традиція. Жодних суконь, жодної зброї — тільки хутро, ікла і інстинкти. Перша здобич, яку я принесу, мала визначити, наскільки успішним буде моє майбутнє правління. Не знаю хто це придумав і коли, але кожен двадцятий день народження спадкоємця трону проходить однаково.

— Нехай ліс розсудить, чи гідна принцеса правити королівством! — прогримів голос батька.

Я стрибнула з тераси прямо в обійми ночі, відчуваючи знайомий хрускіт трансформації. Це зовсім не боляче, якщо не опиратися звіру всередині. Це наче нарешті скинути занадто тісні туфлі й вдихнути на повні легені. Людські почуття відступили, даючи простір симфонії лісу: запах вогкої землі, шелест крил нічного птаха, пульсація крові в жилах оленя десь за пів милі від мене.

Мить — і я вже не принцеса в шовку. Я — сто фунтів м’язів, пазурів та іклів. Чорна примара серед сосен. Обожнюю це відчуття: бути вільною і самою собою хоч трохи.

Я відчула його майже миттєво. Королівський олень. Старий самець із розлогими рогами, які в місячному світлі нагадували корону з білих кісток. Він був прудким, але я — швидшою. Я не просто бігла — я летіла, заледве торкаючись лапами землі. Серце гупало в ритмі лісу. Випад, ривок, ледь чутне шарудіння трави. Я відчувала запах його страху — солодкий і п’янкий. Коли я нарешті звалилася йому на загривок, це було майже милосердно. Один точний удар іклами в горло — і все. Полювання завершено.

Я стояла над своєю здобиччю, важко хапаючи пащею повітря. Моя морда була в теплий крові, а в душі панував абсолютний спокій.

Раптом шелест листя змусив мене здригнутися. З темряви виступив Распен у своїй подобі плямистого леопарда. Він був помітно більшим за мене, масивнішим. Його жовті очі світилися дивним, небезпечним вогнем. Він підійшов впритул і опустив голову до моєї здобичі, а потім повільно підвів погляд на мене.

У тому звірячому погляді не було й натяку на покору. Там було щось, чого я ніколи раніше не помічала — терпіння хижака, який нарешті дочекався на свою здобич.

Він нахилився до мене ближче і несподівано злизнув кров із моєї щоки. А я шоковано витріщилася на нього. Що за жарти? Цей жест серед нашого народу був занадто інтимним для «брата». А потім розвернувся і беззвучно зник в тінях, залишивши мене з моторошним передчуттям: сьогодні я вполювала оленя, але хтось інший розпочав полювання на мене. Мені це все зовсім не подобається.