Раді Вас бачити!

Тірра

Мені наснився Нік. Я ніжилася в його обіймах, танучи, наче масло на сонці. Це було в його кімнаті, на його ліжку. Сон здавався настільки реалістичним, що я щиро вірила, ніби знову перебуваю поряд із ним, відчуваю тепло його шкіри та палкі поцілунки. Але коли прокинулася, було невимовно боляче усвідомлювати, що все це не наяву. Кляте кохання! Ну чому саме він, а не Нордан? Усе було б набагато простіше… і не так боляче.

​У нашому світі минув лише тиждень, а в його — пролетіло вже цілих сім. Майже два місяці мене немає поруч… Як він там? Чи сумує за мною, чи, може, вже забув усе, як страшний сон? Я не була впевнена, що він чекатиме на мене казна-скільки, тим паче, що я й не обіцяла повернутися. Він не зобов'язаний чекати на мене вічність. 

Серце зрадницьки кольнуло від думки, що він може знайти іншу, поки я тут воюю з ворогами. Він же не в курсі, що час у нас тече зовсім інакше, і моя відсутність завдовжки в кілька днів на Землі обернеться місяцями. Він однозначно вирішить, що я обрала королівство, а не його. Хоча, на даний момент, саме так і було. Я тут, вся в крові ворогів, яка вже неприємно присохла на тілі, а не п’ю каву з круасаном на терасі, сміючись від жартів Ніка.

Мені терміново треба змити з себе бруд і охолонути, бо сльози знову підступно підкрадалися до очей. Вони зараз зовсім недоречні. Тому я швидко встала й вийшла з порожньої хатини, яку вночі ділила з Коллумом, Норданом і кількома воїнами. Хлопці спали просто на підлозі, підклавши для м’якості солому з конюшні, мене ж як королеву змусили лягти на одне з найкращих ліжок у цьому селі. Потім треба буде обов'язково виділити кошти з казни, щоб компенсувати селянам збитки. Сподіваюся, клятий Сейр не все вигріб. Цікаво, чи цілий батьків винний льох у замку? Гаррет там, мабуть, уже нову печінку відростив, аби тільки скуштувати королівські запаси. Щоб тих проклятих тигрів хробаки з’їли!

​Майже всі наші вже снідали біля вогнища. Аромат кукурудзяної каші остаточно прогнав залишки сну. Треба ще хоча б вмитися, бо вчора я вирубилася, щойно голова торкнулася подушки. Тут неподалік якраз тече річка.

Мене помітив Нордан. Він махнув рукою, запрошуючи підійти, і вказав на повну тарілку каші, яку щойно сам наклав. Який турботливий. Можливо, життя з ним буде не таким уже й поганим, до хорошого швидко звикаєш.

​— Ваша Величносте, сніданок? — спитав лев, щойно я підійшла, і простягнув мені тарілку, над якою здіймалася пара.

​Здавалося б, звичайна каша, але для голодного звіра, який залишив усі сили на полі бою, це була найкраща їжа у світі.

​— Ми вирушаємо за пів години. Коллум усіх підлатав, тож можемо йти далі, поки ніхто не помітив зникнення кількох сотень лисів, — повідомив Нордан і продовжив снідати.

​— Добре. Я якраз встигну змити з себе цю гидоту, бо скоро всі місцеві мухи вирішать, що я для них — ідеальна оселя, — хмикнула я у відповідь.

​— Гаразд, тільки надто далеко не заходь. Невідомо, чи немає десь поблизу ще цих пацюків, — сказав Нордан із помітним хвилюванням у голосі.

​Я швидко впоралася зі сніданком і поквапилася до річки. Патрульним суворо наказала не підглядати, пригрозивши понизити їх до прибиральників за худобою. Я, звісно, жартувала, але нехай не розслабляються.

​Пройшовши кілька метрів лісом за межі поселення, я почула тихий шум річки. Тут пахло літньою свіжістю та дикою природою. Ще кілька кроків — і я побачила воду. Річка була неглибокою, але прозорою і прохолодною — якраз те, що мені зараз потрібно.

​Я впізнала це місце. Колись уже бувала тут, коли ходила на патрулювання кордону разом із Распеном. Він завжди стояв до мене спиною, охороняючи від небажаних поглядів інших гвардійців. А от чи підглядав він сам, я й гадки не мала, бо завжди довіряла йому як брату. А братам таке зазвичай і в голову не приходить. Але тепер навіть не знаю… Після його зізнання, що він кохає мене з самого дитинства, я вже ні в чому не впевнена.

​Роздягатися не стала, залізла у воду прямо так, як була. Буде не так жарко йти далі, бо сьогодні сонце смалило ще дужче, ніж учора, а це ж був тільки ранок.

​Змила з себе весь бруд та відтерла бридку лисячу кров зі шкіри. Стало навіть дихати легше. Так значно краще! Щойно вилізла на берег і викрутила волосся, як почула дивне шурхотіння листя неподалік. Я миттєво напружилася, адже патруль із того боку вже пішов до нашої основної групи.

​Повільно підняла з землі свої клинки, які залишила на траві, готуючись до можливого нападу. За звуком не було схоже, що йде загін — радше нагадувало втомленого чи пораненого звіра, який ледь волочить ноги. Тому кликати на допомогу не стала, з однією підбитою твариною я і сама впораюся.

​Шурхіт посилився, і коли я нарешті побачила, хто саме виходить мені назустріч, у мене все всередині похололо від жаху. Распен… Він був зовсім не схожий на себе: страшенно схуд, увесь брудний, в обірваних обладунках і з купою глибоких ран по всьому тілу. Проте його очі, які втупилися прямо в мене, горіли безумством і чимось схожим на дику радість. Але не його вигляд шокував мене найбільше… а те, що він тримав в обох руках.

​Я не одразу впізнала, але тепер була певна: одна з відрізаних голів колись належала Баррету Сейру. В іншій руці Распен тримав закривавлену голову іншого чоловіка з яскраво-рудим волоссям. Я його ніколи не бачила, але щось мені підказувало, що це один із лисів.

​Распен наближався, а я стояла як укопана, не в змозі поворухнути навіть пальцем. Мене охопив такий жах, який не передати словами.

​Не доходячи до мене кроків двадцять, Распен кинув ці голови до моїх ніг. Мене ледь не знудило, але я пересилила себе і міцніше стисла зброю — треба бути готовою до будь-чого, що замислив мій колишній «брат».