Раді Вас бачити!

Тірра

Тренажерний зал виявився втіленням моїх мрій. В Антеріоні ми тренувалися на випаленій сонцем землі або в сирих підвалах замку, використовуючи каміння та грубі мішки з соломою, що нещадно штрикали шкіру. А тут… стільки всього, що очі розбігалися. Особливо мені сподобалася боксерська груша — ідеально гладка й пружна.

Нік витратив пів години, пояснюючи призначення кожного тренажера в цій кімнаті. Я слухала так уважно, що іноді забувала дихати. Але не через складність науки, а через те, як він це робив. Коли Нік на власному прикладі показував, як працювати з вагою, я мимоволі задивлялася на його рухи — чіткі, сильні й неймовірно граційні для людини без звіриної магії.

Потім він вирішив зайнятися мною всерйоз. Це було справжнє катування. Кожен раз, коли він підходив, щоб виправити мою поставу, мене прошибало блискавками. Коли його великі, гарячі долоні лягали на мою талію, щоб вирівняти спину, або коли він торкався моєї руки, вказуючи на правильний хват — світ навколо переставав існувати. Я відчувала його гаряче дихання на своїй шиї, коли він нахилявся зовсім близько, пояснюючи, який саме м’яз має працювати.

Його впевненість і дбайливість діяли на мене сильніше за найміцніше вино. У моїй голові, наче настирливий шепіт, знову й знову виринали кадри тієї ночі. Мені до нестями хотілося розвернутися в його обіймах, зазирнути в ці блакитні очі й перевірити: чи справді його губи такі солодкі, якими їх запам’ятав мій затуманений розум? Чи це була лише гра моєї уяви?

Я важко дихала, і це було зовсім не від фізичних вправ. Нік на мить затримав руки на моїх плечах, і я відчула, як він теж завмер. 

— Пішли вчитись далі? — тихо промовив він, переводячи свій погляд з моїх очей на губи. 

Мій план «вважати його просто вчителем» не просто тріщав по швах — він розсипався в попіл. Жоден вчитель не дивиться так на свою ученицю. Жоден учень не мріє в цей момент не про знання, а про те, щоб ці сильні руки притягнули ближче.

— Так… навчання, — видихнула я, але ноги наче налилися свинцем. Я не могла поворухнутися, заворожена глибиною його очей, у яких зараз було занадто багато небезпечного світла.

— Містере Мейкерс, Ваш телефон дзвонить без зупинки! Комусь терміново треба з Вами поговорити! — раптом пролунав голос Синтії десь вгорі.

Ми одночасно здригнулися, наче нас заскочили на крадіжці. Напруга, що ще мить тому була майже відчутною на дотик, луснула, мов перетягнута струна. Ми перезирнулися і раптом синхронно пирхнули від сміху. Це був сміх полегшення, нервовий і трохи незграбний.

— Вже йду, дякую! — крикнув Нік, щоб жінка почула його через сходи.

Він повільно відпустив мої плечі й відступив на крок. Я миттєво відчула, як між нами знову виросла та сама невидима, але міцна стіна. Холод змістив тепло його рук, і я мимоволі обхопила себе руками.

— Якщо хочеш, можеш ще позайматися, — сказав він, уже повертаючись у маску ввічливого господаря. — Я піду гляну, хто там такий наполегливий.

— Добре, я ще побуду тут, — прохрипіла я і одразу прокашлялася, намагаючись повернути своєму голосу твердість.

Нік ще мить затримав на мені погляд — загадковий, наче він збирався сказати щось важливе, але передумав. Потім він коротко усміхнувся і швидко рушив до сходів. Його кроки затихли, і я залишилася одна у просторому залі.

Я підійшла до боксерської груші й легенько штовхнула її кулаком. Вона хитнулася, наче відповідаючи на моє сум’яття. «Вважай його просто вчителем», — знову нагадала я собі. Але кого я обманюю? Жоден вчитель в Антеріоні не змушував мою кров кипіти так, як це робить Нік одним своїм подихом.

Я відчувала себе зрадницею свого світу, свого народу і навіть мого вірного лева, на якого чекало королівство. Там на мене чекала корона і обов’язок, а тут — чоловік, який вчив мене користуватися чайником і від якого в мене підгиналися коліна.

Я заплющила очі й зробила глибокий вдих. Треба зосередитися на тренуванні. Сила — це єдине, що я зможу забрати з собою, коли цей сон закінчиться. Але чомусь зараз мені хотілося не сили, а щоб Синтія ніколи не кликала його до того клятого телефону.