Раді Вас бачити!

Тірра

«Що я роблю? Навіщо я піддалася?» — ці питання набатом гупали в моїй голові. Я мала б відштовхнути його, втекти, зачинитися на всі замки. Мені не можна відчувати до нього це. У наших стосунків немає майбутнього, то навіщо взагалі починати? Щоб потім, стоячи біля вівтаря з іншим, уявляти на його місці Ніка? Це гірше за страту, але серце вже зробило свій вибір, не питаючи дозволу в розуму.

Поки Нік мив руки, я стояла наодинці зі своїми похмурими думками та вечерею, що почала холонути. Але коли він повернувся і став із апетитом їсти ту нещасну курку, темні хмари в моїй голові трохи розійшлися. Бачити, як він щиро хвалить страву, було неабиякою перемогою. Іспит із кулінарії я здала. Завтра — новий іспит: історія Шотландії та Англії. Здається, усе моє життя — це нескінченне навчання, без жодної перерви на просте «жити».

— Дякую за вечерю. Мені дуже сподобалося. Ти неймовірно вправна учениця, — похвалив мене Нік, коли його тарілка спорожніла.

Він сам прибрав посуд, а потім повернувся до мене:

— Ходімо вивчати наших звірів. Це теж важливо, я ж не знаю, хто у вас є, а кого немає.

Ми влаштувалися на дивані. Між нами була невелика дистанція, але я все одно відчувала тепло його тіла і тонкий аромат парфумів. Мозок підступно підсовував спогади про поцілунок, але я вперто переключила увагу на екран. Нік увімкнув передачу про дику природу. Більшість тварин були мені знайомі: олені, кабани, лосі... Але коли на екрані з’явилися пантери, у мене перехопило подих.

Вони були такими ж, як ми. Ті самі граціозні рухи, той самий погляд... Але в них не було людської свідомості. Це виглядало дивно і навіть лячно.

— Це могла бути я, якби не магія. Я могла бути просто звіром, — прошепотіла я, коли показали величного чорного леопарда.

— Але ж ти не просто звір. Ти людина, і людського в тобі значно більше, — Нік м’яко поклав свою долоню на мою. Я не прибрала її. Навпаки, це торкання дало мені відчуття опори.

— Вони вільні? — запитала я, дивлячись на граційну кішку.

— Не всі. Деякі живуть у зоопарках. Це місця, де тримають диких тварин, щоб люди могли на них дивитися.

— Тобто вони заручники? — я здивовано глянула на нього.

— Ну, не зовсім... Їх годують, лікують, оберігають рідкісні види від зникнення. Але так, вони не можуть вільно ходити там, де забажають. Тільки у відведених місцях.

— Щось схоже на моє життя, — я гірко зітхнула. — Я теж ніколи не могла робити те, що хотіла. Тільки те, чого від мене чекали. Кожна хвилина розписана, купа обов’язків і жодного права на вибір. Навіть пару я мала обирати не за покликом серця, а з холодного розрахунку.

Нік стиснув мою долоню сильніше. Його погляд став серйозним і дуже теплим.

— А яке життя ти б хотіла насправді, Тірро? Якби вибір залежав тільки від тебе?

— Я б хотіла життя простої дівчини, яка хизується новою сукнею на балу, а не новою колодою для тренувань, — мій голос затремтів. — Яка ходить на побачення з тим, хто їй подобається, а не з тим, хто може пробити їй нирку заради корони. Яка живе в невеликому домі серед лісу, розводить овечок і курей... а не у величезному замку, де поряд ще сотня перевертнів, і ти ніколи не буваєш сама. Навіть у покоях обов'язково з'явиться служниця. Хіба це не клітка?

Я замовкла, ковтаючи клубок у горлі. Сльози застилали очі.

— Я ніколи не належала сама собі. Завжди мала бути сильною, хороброю, очікувати небезпеку щосекунди. Це виснажує, Ніку. Лише тут я вперше за все життя відчула себе простою дівчиною. Тут мені спокійно і я сама стала спокійна, бо тут ніхто не мріє мене вбити...

Нік дивився на мене з такою ніжністю, що мені здалося, ніби він огорнув мене теплою невидимою ковдрою.

— У тебе тепер є вибір, — тихо сказав він, присунувшись ближче. — Тут тебе ніхто не триматиме в клітці. Ти можеш бути будь-ким і в безпеці.

Він обійняв мене за плечі, і моє серце загупало сильніше. Його обличчя було так близько, що я відчувала гаряче дихання на своїй шкірі. Я завмерла, очікуючи поцілунку, не знаючи, чи маю я сили його зупинити... і раптом тишу вітальні розірвали гучні, відверті стогони жінки.

Я різко повернула голову до екрана. Там були абсолютно голі люди, що займалися коханням.

— Та щоб тебе! — злісно прошипів Нік. Він почав несамовито тиснути на кнопки пульту, але картинка не мінялася.

Моє обличчя запалало від сорому.

— Випадково сів на пульт... мабуть, зламався або батарейка сіла, — виправдовувався він, намагаючись закрити екран собою.

— Що це? Нащо вони це роблять... при всіх? — я була ошелешена, але, чесно кажучи, відвести погляд було важко. Я знала, як це відбувається, бачила гвардійців зі служницями в темних кутках замку, але ніколи — так близько. — Це, мабуть, дуже приємно, раз вона так стогне і вигинається...

— Це порно, Тірро. Вони так гроші заробляють, — кинув Нік, продовжуючи нещадно трясти пульт.

— Кому взагалі потрібно на це дивитися? — не розуміла я.

Нік нарешті полишив катування пластику і подивився на мене. Його погляд був максимально ніяковим.

— Є люди, яким важко... збудитися самим. Або в них немає пари, і вони уявляють себе на місці акторів і задовольняють себе самі. Вибач, я зараз знайду батарейки!

Він стрімко підхопився і втік на кухню. Я залишилася наодинці з екраном. Через хвилину я відчула, як по тілу пробігли мурахи, а потім хвиля дивного тепла прокотилася від грудей униз, осідаючи важким, солодким потягом. Трясця, невже я теж збудилася від цього неподобства? Я закрила обличчя руками, намагаючись відгородитися від образів, що пробуджували в мені щось дике.

— Є! Знайшов! — вигукнув Нік, забігаючи до кімнати. Тремтячими руками він поміняв батарейки і нарешті приборкав екран. Коли стогони зникли й настала тиша, він завмер на мить, а потім роздратовано ляснув себе долонею по обличчю. — Ідіот! На самому моніторі ж є кнопка вимкнення...

Це було настільки безглуздо й щиро, що я не витримала й коротко засміялася. Напруга, що ледь не спопелила нас обох, трохи спала.

— Будемо вважати, що це був незапланований урок сексуального виховання, — Нік знову опустився на диван, пересуваючись ближче. В його очах усе ще танцювали бісики, але голос пом'якшав. — Тірро, ти вся червона, як стиглий помідор.

— Ну вибач мені, не кожного дня таке побачиш! — обурилася я, відчуваючи, як щоки палають ще дужче. 

Нік замовк, уважно вдивляючись у моє обличчя. Його погляд став серйозним, майже дослідницьким.

— У тебе... нікого не було? — запитав він тихо, а потім швидко додав, помітивши, як я здригнулася: — Якщо не хочеш, не відповідай. Я не маю права лізти в таке.

Я глибоко вдихнула, дивлячись на свої руки. Скривати не було сенсу.

— Ні. Нікого, — відповіла я, і мій голос прозвучав твердо. — Лише один раз я цілувалася з молодим гвардійцем, коли мені було п’ятнадцять. Але навіть на це я не мала права. Принцесі не можна належати комусь за власним бажанням. Ризик вагітності від «аби кого» вважався загрозою престолу. Моє тіло ніколи не належало мені. Воно було державним майном.

Нік насупився, і я побачила, як на його щелепах заграли жовна. Він ніби фізично відчув той тиск, під яким я жила роками. Він обережно взяв мою руку в свою, переплітаючи наші пальці. Його долоня була великою, надійною і такою справжньою.

— Тут ти не майно, — прошепотів він, наближаючись до мого обличчя так близько, що наші подихи знову змішалися. — Тут ти — просто ти. І тільки ти вирішуєш, кому дозволити до себе торкнутися.

У напівтемряві вітальні, світ навколо нас знову почав стискатися до розмірів цього дивана. Я відчувала, як моє збудження, підігріте тими випадковими кадрами й близькістю Ніка, розквітає з новою силою.