Раді Вас бачити!

Тірра

Було так дивно бачити чоловіка на кухні, який дбайливо накривав на стіл. У моєму світі цим займалися виключно служниці. А тут — господар будинку власноруч готує сніданок невідомій дівчині, яка буквально звалилася йому на голову з іншого світу.

І як готує! Від цієї смакоти я ледь язика не проковтнула. Можливо, звісно, річ у тому, що я не їла цілу вічність, але заперечувати його хист було неможливо.

Згадка про його батьків і сестру болючим ехом відгукнулася в моєму серці. Я б усе віддала, щоб мати змогу хоча б посваритися зі своїми рідними — аби тільки вони були живі... Але я проковтнула цей гіркий клубок і поспішила перевести тему на знайомство. Тільки зараз я усвідомила: замість того, щоб представитися, я накинулася на нього й мало не зламала йому руку.

Він вимовив моє ім’я так незвично, що в мене аж сироти по шкірі побігли. Це прозвучало ніжно й солодко, наче та сама шоколадна цукерка, що танула в роті.

— Вибач, що напала на тебе, — мовила я, і це було найщиріше вибачення в моєму житті. — Удома сталися... не надто приємні події. А потім той безглуздий сон, з якого я ніяк не могла вирватися... Коли ж я нарешті розплющила очі й побачила над собою майже голого чоловіка — спрацював інстинкт самозахисту.

Я не відчувала від нього загрози. Його погляд, хоч і вивчав мене прискіпливо, не був «липким» чи брудним, як у того п’яниці Гаррета. Нік дивився інакше. Так дивляться на рідкісну, неймовірно цікаву книгу, намагаючись осягнути кожне слово й розгадати всі її таємниці.

— Я розумію. Ти теж вибач мені за мій... неналежний вигляд. Це вже звичка — ходити так, коли майже весь час сам, — він легковажно знизав плечима.

— Тобі хіба не самотньо? — не втрималася я, відчувши раптовий укол жалю.

Жити самому в такому величезному будинку — це мало б бути нестерпно нудно. Я звикла, що замок завжди вирує, наче розтривожений вулик: слуги, радники, варта, вічні прохачі... Натовп супроводжував кожен мій крок. Навіть Распен слідував за мною майже цілодобово, наче тінь, від якої неможливо сховатися. Я по-справжньому залишалася наодинці лише вночі, за щільно зачиненими дверима власних покоїв. А тут... тиша цього дому здавалася мені майже оглушливою.

— Я майже весь час проводжу на роботі, а вдома лише сплю, тож самотність просто не встигає дати про себе знати, — спокійно відповів він. Раптом він зупинився, ніби згадавши щось важливе. — Стривай, я зовсім забув! Почекай хвилину, я зараз повернуся.

Він стрімко підвівся зі стільця й майже вибіг із кухні. Я лише встигла здивовано підняти брови. Що він ще надумав?

Він повернувся за хвилину. У руках тримав дивний предмет із довгим чорним хвостом... мотузкою? Чи що це таке? Я лише здивовано кліпала очима, намагаючись вгадати призначення цієї штуковини.

— Це фен. Зовсім забув показати тобі його у ванній. Він потрібен, щоб швидко висушити волосся, — відповів Нік на моє німе запитання. — Я допоможу. Ходімо на диван, там є розетка, — він попрямував у інший кінець вітальні.

Сушити волосся цією штукою? Я досі нічого не розуміла, але чомусь слухняно пішла за ним.

Там стояв величезний шкіряний диван сірого кольору, а під ним лежав білий килим — такий пухнастий, що босі ноги в ньому просто тонули. Неймовірне відчуття. На стіні навпроти висіла дивна велика картина: абсолютно чорна, без жодного зображення. Навіщо комусь вішати на стіну таке безглуздя?

Я сіла на диван, куди вказав Нік. Він встромив кінець мотузки в маленькі дірочки в стіні й щось клацнув. Тієї ж миті цей «фен» вибухнув різким гуркотом, а з його пащі вирвався гарячий потік повітря. Я відсахнулася, серце ледь не вистрибнуло з грудей.

— Не бійся, це лише тепле повітря, воно не завдасть шкоди. Можеш тримати сама, ось так, — він спрямував потік на себе. Його волосся смішно розліталося в різні боки під напором вітру. — Або я можу допомогти, якщо ти повернешся спиною.

Я вагалася кілька мить. У моєму світі підставити потилицю означало дати ворогу шанс нанести смертельний удар, але я все ж повільно розвернулася, чомусь дозволяючи йому наблизитися. 

Чому я йому довіряю? А раптом він підмішав щось у їжу, щоб приспати мою пильність? Я надто легко підпускаю його до себе, надто близько дозволяю торкатися... У моєму світі така необачність коштувала б мені життя. Це через мою сплячу пантеру? Вона завжди попереджала мене про небезпеку, а зараз тиша…

Нік стояв позаду, спрямовуючи на мене потік лагідного тепла. Моє волосся розліталося в різні боки, лоскочучи щоки. На потилиці ставало майже гаряче, але це відчуття було приємним. Він перебирав мої пасма пальцями, просушуючи їх по всій довжині, і час від часу його руки випадково торкалися моєї шиї.

Від цих дотиків по тілу прокочувалися розряди, наче крихітні блискавки — не болючі, а бентежні й солодкі. Я мимоволі заплющила очі, дозволяючи собі на мить забути про зраду, війну і втрачене королівство, просто насолоджуючись цими невідомими досі відчуттями.