Раді Вас бачити!

Нік

Не знаю навіть, хто з нас божевільніший. Можливо, обоє. Прийняти те, що вона з іншого світу, моєму практичному мозку було вкрай важко. Я до цього дня навіть у гороскопи не вірив, а тут переді мною стоїть дівчина-перевертень прямо зі сторінок фентезі. Це звучить абсурдно, але ж я бачив усе на власні очі. Та й зараз вона виглядає розгубленою, хоч і відчайдушно намагається натягнути маску небезпечного хижака на обличчя наляканої дівчини.

Після моїх слів про Землю вона ніби заціпеніла, переставши дихати. Ця новина стала для неї несподіванкою, це точно. Я мовчав, даючи їй час перетравити почуте.

З хвилину вона стояла, дивлячись крізь мене порожнім поглядом, ніби подумки була вже за тисячі світів звідси. Потім її погляд сфокусувався, ставши знову грізним. Дика кішка, що тут скажеш. Хоч би не з’їла мене замість сніданку... Пантери ж їдять людей, правда?

— Де мені знайти мага, який здатний відкрити портал в інший світ? — серйозно запитала вона.

Я розгублено відкрив і закрив рот. Це запитання остаточно вибило мене з колії.

— Е-е... У нас немає магів із порталами. Хіба що фокусники, але максимум, чим вони допоможуть — це дістануть монету в тебе з-за вуха, — відповів я якомога спокійніше.

Вона витріщила на мене свої неймовірно гарні очі, в яких зараз читався чистий жах.

— Як це — немає?! Як я потраплю додому? — вона почала нервово міряти кроками кімнату, до білих плям на кісточках стискаючи кулаки. Потім різко зупинилася і впилася в мене поглядом: — У вашому світі зовсім немає магії? І перевертнів теж?

— На жаль... — я співчутливо похитав головою.

Це була найдивніша розмова в моєму житті, схожа на марення під час сорокаградусної лихоманки. 

— Чому я маю тобі вірити? Можливо, ти брешеш заради власних цілей! — дівчина стрімко скоротила відстань між нами й прогарчала, тицяючи пальцем мені в груди.

— Навіщо мені це? Я міг просто залишити тебе помирати в лісі, а не тягти додому й рятувати тобі життя, — серйозно відповів я. Ось так і роби добрі справи — ще й винним зроблять.

Дівчина міцно зціпила щелепи й кілька миттєвостей не зводила з мене погляду. Потім почала оглядати себе.

— Що це за одяг? Рожеві ведмеді? У вас існують рожеві ведмеді?! — вона шоковано вставилася на власну кофту.

— Ні, звісно, це лише малюнок. Ведмеді у нас цілком звичайні: білі, бурі, чорні, — я мимоволі усміхнувся кутиком рота.

Вона недовірливо зиркнула на мене й продовжила огляд. Підняла край піжами там, де вчора зяяли жахливі рани, замість них залишилися лише тонкі смужки зі слідами запеклої крові. Оце була справжня магія — я б із такими травмами ще місяць лежав під крапельницями.

— Вчора вони були набагато глибші... — ошелешено пробурмотів я.

Вона швидко смикнула кофту вниз і зміряла мене осудливим поглядом.

— У вас навіть швидкої регенерації немає?! Що це взагалі за світ? Що у вас взагалі є?! — сердито вигукнула вона. Здається, Земля їй катастрофічно не сподобалася.

— Технічний світ. Замість магії у нас купа різних приладів для полегшення життя. І ліки... але навіть вони не здатні за ніч затягнути такі рани. Моя тітка лише промила і обробила їх антисептиком, — пояснив я.

— Яка ще тітка? Тут є хтось, крім тебе? — вона миттєво напружилася й почала зазирати мені за спину.

— Вона була вчора. Обробила тебе і поїхала. Зараз ми тут самі, — судячи з виразу її обличчя, новина про нашу самотність її зовсім не втішила. Вона відійшла на кілька кроків, тримаючи дистанцію. — Слухай, я не заподію тобі шкоди, не бійся, я тобі не ворог. Може, хочеш їсти? Я приготую сніданок, а ти поки можеш прийняти душ.

Вона знову вставилася на мене, наче у мене з’явився ріг єдинорога. Що цього разу не так?

— Ти сам будеш готувати? У тебе немає слуг? — скептично запитала вона, вигнувши брову.

— Іноді приходить жінка, щоб прибрати, але готую я сам, або замовляю доставку, — відповів я, мимоволі всміхнувшись.

І знову ці очі... В них читалися і підозра, і повне нерозуміння того, як влаштований цей світ. Бідна дівчина, їй буде несолодко звикати до нашої буденності.

— Я про все тобі розповім, але вже після сніданку, добре? Тобі треба відновити сили.

Вона мовчки вивчала моє обличчя, ніби шукала підвох. Потім втомлено зітхнула й ледь помітно кивнула, погоджуючись на мої умови.

— Ось і добре. Ходімо, покажу, як вмикати воду, — щось мені підказувало, що в її світі «залізні змії» не вивергають окріп за помахом важеля.

Боже, невже я справді про це думаю? Інший світ... Пантера в піжамі з ведмедиками... Я йду показувати дорослій дівчині, як користуватися краном, бо вона не знає що це. Я точно з’їхав з глузду.