Раді Вас бачити!

Тірра

Прокидатися було боляче. Голова нестерпно пульсувала, наче хтось усередині намагався розбити її на мільйон гострих шматочків. Що сталося? Пам'ять здавалася чистим аркушем, залитим каламутною водою. Не розплющуючи очей, я спробувала відновити ланцюжок подій. Вчорашній день… коробки з одягом… вечеря… дивний «театр» на стіні… вино. Точно, вино. Воно текло занадто легко, обіцяючи забуття, а натомість принесло цю каторгу.

Але що було після фільму? Я просто заснула?

Прислухавшись до відчуттів, я зрозуміла, що лежу не на ліжку. Під моєю долонею ритмічно билося чиєсь серце — спокійно, впевнено. Було неймовірно тепло, а на моїх сідницях лежало щось важке й гаряче. Що за…?

Я різко розплющила очі, про що миттєво пошкодувала. Голову прошив біль, змусивши зір затуманитися сльозами, але навіть крізь цю завісу я впізнала обличчя Ніка. Він був занадто близько. Недозволено близько.

Виявилося, що я сплю на його плечі, по-господарськи закинувши руку йому на груди, а нога нахабно обіймала його талію. О боги! Обережно, затамувавши подих, я опустила погляд нижче. Долоня Ніка власницьки спочивала на моїй сідниці, міцно притискаючи мене до себе.

Ми що… зробили це? Ні… Стривайте. Ми в одязі. А наскільки я знала, для справжньої близькості одяг — це зайва перешкода.

Хвиля пекучого сорому накрила мене, змушуючи забути навіть про головний біль. Як я могла так втратити контроль? Я зовсім не пам’ятала, як ми опинилися в такому положенні. Чи це було випадково? Чи я сама… лізла до нього? В Антеріоні за таку поведінку дівчину могли б вислати в монастир, або ж виставити на посміховисько перед усім двором. А тут… Тут я просто лежала в обіймах чоловіка, якого знала лише кілька днів, і відчувала, як моє серце починає битися в унісон з його.

Я спробувала поворухнутися, щоб вислизнути з цієї пастки, але рука Ніка на моєму стегні лише міцніше стиснулася уві сні, наче він не хотів відпускати свою здобич навіть несвідомо.

Затамувавши подих, я почала повільно відсувати свою ногу, намагаючись надати нашій позі хоча б натяку на пристойність до того моменту, як він прокинеться. Вдалося обережно випрямити коліно, але тепер залишалася головна перешкода — його рука.

Нік вчепився в мою сідницю, як кліщ. Я спробувала акуратно підняти його пальці, але кожен мій рух лише змушував його несвідомо притискати мене до себе ще міцніше.

І, якщо не кривити душею, мені до болю подобалося це відчуття.

Тіло миттєво кинуло в жар, а десь внизу живота зав’язався тугий, тягучий вузол — такий, від якого перехоплює подих. Варто було лише на мить уявити його гарячі долоні на моїй голій шкірі, без цієї тонкої тканини, як серце збилося з ритму.

«Що за дурні думки? — подумки вилаяла я себе, відчуваючи, як палають вуха. — Це нестерпно!»

Я ніколи не дозволяла собі подібних слабкостей. Моє тіло належало війні та обов’язку, а не чоловічим примхам. Але тут, у напівтемряві вітальні, під важкою і впевненою рукою Ніка, я вперше відчула, як моя воля плавиться, наче віск біля вогню. Мені хотілося втекти від цього незвіданого бажання і водночас — залишитися в цих обіймах назавжди.

Я зробила ще одну спробу вивільнитися, але в цей момент Нік видав низький, хрипкий звук, схожий на тихе зітхання, і його вії здригнулися. Він прокидався.

Схоже, сором — це лише початок моїх сьогоднішніх випробувань.

Він повільно повернув голову до мене, мружачись від світла. Схоже, мій внутрішній оркестр, що гатив молотами по черепу, мав дублера і в його голові. Нік кілька разів прокліпав, фокусуючи погляд, а потім його губи розпливлися в ніжній, трохи винуватій усмішці.

Моє серце не просто пропустило удар — воно на мить забуло, як битися. Його очі, ці неймовірні озера глибокої блакиті, були так близько, що я ледь не забула про біль. Хотілося просто пірнути в них і не думати про жодні світи.

— Доброго ранку... — прохрипів він низьким, ще сонним голосом, від якого по моїй шкірі пробігли зовсім не «похмільні» дрижаки. — Знаєш, так прокидатися набагато приємніше, ніж від стусанів.

Я змусила себе напустити на обличчя суворий вигляд, хоча це було важко.

— Якби не моя голова, яка зараз збирається розірватися, ти б уже летів на підлогу за свою нахабну руку, — прошепотіла я. Навіть цей шепіт відгукнувся всередині болючим спазмом, тож я намагалася не ворушити навіть віями.

Нік здивовано підняв брови, наче щойно усвідомив, де саме спочиває його долоня. Погляд упав нижче.

— Ой... вибач, — він швидко відсмикнув руку, і в тому місці, де щойно було гаряче, миттєво стало порожньо й холодно.

— Ми ж не...?! — я не змогла змусити себе закінчити речення. Горло пересохло, а сором знову підступив до горла. Але він зрозумів мене без слів.

— Ні, на жаль... тобто, ні! — він швидко виправився, злегка запнувшись. — Я б ніколи не скористався п’яним станом дівчини. Навіть такої привабливої... Вибач, стільки ми більше не п’ємо. Я зараз принесу ліки від болі в голови, лежи.

Він так стрімко підірвався з дивана, що ледь не перечепився через власну ногу, намагаючись зберегти рештки гідності. Я мимоволі пирснула від сміху, дивлячись на цього зазвичай впевненого чоловіка, який зараз нагадував розгубленого хлопчиська.

— Ой... — я одразу застогнала, бо сміх віддався гострим болем у скронях.

Що ж це за отрута була в тих пляшках? В Антеріоні ми пили ель і міцні настоянки, але я ніколи не почувалася так, ніби по мені пройшовся загін кінноти. Хоча, якщо бути чесною, я ніколи в житті не пила стільки за один вечір.

Вже за хвилину перед моїми очима з’явилася склянка води та маленький білий кружечок, що самотньо лежав на його широкій долоні.

— Це таблетка. Треба просто проковтнути її і запити водою. Обіцяю, за кілька хвилин біль відступить, — співчутливо промовив Нік. Його голос тепер звучав м’яко, наче він боявся потривожити мій головний біль зайвою вібрацією.

— Добре, — я обережно, міліметр за міліметром, підняла голову.

Взяла ліки з його руки, випадково торкнувшись пальцями його шкіри. Цей короткий контакт знову відгукнувся десь глибоко всередині, попри похмілля. Таблетка виявилася гіркою, але якби мені сказали, що треба з’їсти цілу жменю цієї крейди, аби припинити ці тортури в черепі — я б не вагалася.

Запивши її цілою склянкою води — бо пити хотілося нестерпно — я з полегшенням вляглася.

— Дякую.

— Нема за що. Це я в усьому винен, — він винувато всміхнувся, затримуючи на мені погляд. — Можеш пізніше відлупцювати мене за це. Дозволяю.

— Не жартуй, будь ласка... мені боляче сміятися, — я мимоволі пирхнула і одразу ж уткнулася обличчям у м’яку тканину дивана, намагаючись заглушити новий напад реготу, що віддавався ударами в скронях.

Нік стояв поруч, і я відчувала його присутність кожною клітинкою шкіри. Цей чоловік дивився на мене так, наче я була найкрихкішим скарбом у його скляному замку.

— Лежи, — тихо сказав він. — Я піду зроблю каву. Треба відновити сили, бо сьогодні в нас за планом підкорення Великої Британії на карті.

Я лише слабко махнула рукою, погоджуючись на все, аби тільки шторм у голові нарешті вщух.