Раді Вас бачити!

Кассіель ступає у незнайомий простір і завмирає. Його погляд одразу чіпляється за деталі з прискіпливою уважністю.

Кімната велика. І зовсім не порожня.

З протилежної від входу стіни стоїть широке ліжко, застелене темно-кривавими простирадлами. Над ним важко спадає балдахін із чорного мережива, схожого на тонке павутиння. 

Біля стіни — масивний дерев’яний стіл. Його поверхня майже повністю захована під книгами, складеними у нерівні стопки. Деякі так і лежать розгорнутими — покинуті посеред думки, яка перестала бути цікавою.

Та найбільше його вражає інше — у кутку, між ліжком і столом, росте дерево. 

Потрісканий стовбур тягнеться до стелі, а обпалені викручені гілки розповзаються під темним склепінням покоїв. Вони тягнуться у різні сторони, ніби шукають вихід чи щось, чого тут давно немає, але так і залишаються застиглими в моменті.

Кассіель мимоволі затримує на ньому погляд довше.

Це не прикраса. Дерево виглядає тут так природно, наче безодня сама колись пустила його коріння в ці покої.

Ліворуч палає камін. Тихий тріск м’яко заповнює тишу покоїв. Поряд стоять масивні крісла, оббиті темною тканиною, — настільки глибокі, що в них легко потонути.

Там же лежить килим, розкидані подушки й низький стіл, на якому вже накрито їжу. Страви виглядають звично й навіть привабливо.

Кассіель проходить далі. Підлога під ногами холодна, викладена темним мармуром, відполірованим до дзеркального блиску.

І раптом усвідомлює: ця кімната — не просто місце для відпочинку. Вона наскрізь просякнута демонічною енергією Луксурії. 

— Сідай і чекай на господарку, — Елораель вказує на килим, уважно стежачи за братом.

Кассіель вагається, зайвий раз обводячи поглядом кімнату.

— Ну ж бо, — різкіше додає сестра.

Ангел рушає вперед і влаштовується серед подушок. Вони одразу приймають його вагу, а така бажана м’якість несподівано огортає тіло теплом і комфортом.

Кассіель полегшено заплющує очі, дозволяючи собі просто відчути це задоволення.

Після тронної зали тіло все ще нагадує про втому: коліна вже не болять, але спина ниє після довгих годин на троні. Він зовсім не схожий на справжнє ліжко, де можна розлягтися, розгорнути крила й загубитися в ковдрі.

Кассіель влаштовується глибше серед подушок. Крила вільно лягають по боках, займаючи простір навколо.

Його тіло повільно розслабляється.

Елораель звужує очі. Недовіра читається в тому, як вона підтискає губи, стримуючи себе від бажання негайно його струсити. 

— Господарку треба зустрічати з рівною спиною, брате, — зрештою не витримується вона від зауваження. 

Сестра не відводить від нього погляду, ніби чекає, що він ось-ось зробить щось іще більш недоречне.

— Мені здавалося, що на колінах, — тихо гмикає Кассіель, не розплющуючи очей.

Вилиці Елораель густо червоніють від обурення.

— Саме це я й мала на увазі.

Кассіель важко повертає голову до сестри, втомлено зустрічаючи її погляд. 

— Чого ти від мене хочеш, Ел?

— Щоб ти не забував, хто вона. Луксурія — правителька безодні, і ти повинен ставитися до неї з повагою. 

Кассіель тихо видихає.

— Я визнаю її силу. І розумію, на що вона здатна. Можливо, Луксурія й стала господаркою та отримала владу, якої раніше не мала… але я пам’ятаю справжні закони Всесвіту. Навіть у безодні одного слова замало, щоб стати чимось більшим, ніж ти є.

— Тихо! — майже шипить Елораель, різко ступивши ближче. — Якщо вона почує…

— Я говорю очевидні речі, а не свої думки, — перебиває її Кассіель. — І до того ж чемно чекаю на неї. А за правду тут не карають так, як удома, правда, Ел? Чи говорити дозволено лише тобі? 

— Бачу, у декого прорізалися зуби…

— Вони завжди були, — ледь помітно знизує плечима ангел. — Щось іще?

Кассіель привстає й абсолютно нахабно тягнеться до столу, хапаючи запашну булочку. 

— Це ж для мене?

Елораель мало не жахається.

— Припини! Поклади на місце і просто чекай, — вимагає вона. — Ти не можеш поводитися в покоях господарки, як тобі заманеться. Будь я на її місці…

Вона раптово замовкає, зрозумів, як багато щойно сказала.

Кассіель відкушує булочку, не зводячи з неї погляду. Жує неквапливо, дещо демонстративно. І не приховує пронизливого погляду, нарешті побачив в сестрі те, що шукав.

— Тобі не варто так тішитися її увагою, — уже стриманіше продовжує Елораель. — Луксурія любить красиві іграшки. Але швидко втрачає цікавість до речей, які перестають її дивувати… або приносити задоволення.

Кассіель бере зі столу келих із вином.

— Знаєш, у мене було багато часу, щоб подумати…

Він робить ковток, не відводячи від сестри уважного погляду.

— Над тим, який саме гріх спокусив тебе і Рафаельйона.

— Ти тут не для того, щоб думати, — холодно відрізає Елораель.

Вона підходить і забирає келих із його рук. Та булочку Кассіель вже не віддає. Заводить руку за спину, а коли Елораель намагається її забрати — несподівано ловить сестру за зап’ястя. 

— Я чую в тобі заздрість, сестро, — тихо продовжує він. — Тільки ще не розумію, до чого саме. До демониці... Чи до того, що вона приділяє мені увагу більше, ніж до інших?

Він уважно вдивляється сестрі в очі, шукаючи там відповідь.

Елораель першою відводить погляд.

— До неї, — робить висновок Кассіель.

Його пальці розтискаються, відпускаючи її руку. Вона одразу випрямляє спину, повертаючи собі звичну холодність. Ставить келих на стіл квапливим рухом.

— Усі створіння грішні, Кассіель. Ти надто впевнений у своїй благодаті… і в собі. Незабаром це мине. І повір мені…

— Елораель, — лунає з темного кута покоїв вимогливий голос демониці.

Обидва миттєво випрямляються, забувши про суперечку.

Елораель поважно схиляє голову, а Кассіель примружується, вдивляючись у темряву, з якої виходить Луксурія.

— Ти можеш іти, — спокійно наказує вона ангелиці.

Кассіель мовчки спостерігає, як сестра виконує наказ і залишає їх наодинці. А тоді переводить погляд на демоницю, що повільно наближається.

На ній — довгий чорний халат, легкий і майже невагомий. Темна тканина ковзає по тілу, підкреслюючи вигини. Луксурія ступає босоніж, майже беззвучно. Під час ходи халат ледь розходиться, відкриваючи лінію стегна й гладку шкіру, від якої Кассіель не одразу може відвести погляд.

Та привертає його зовсім не спокуса, а дивні чорні сліди, що тягнуться вздовж її ноги, мов тонкі тріщини.

Луксурія навіть не намагається приховати поранення, які повільно затягуються. Вся її увага зосереджується на ангелі. На тому, як він сидить серед подушок. Як дозволив собі нарешті розслабитися. І як досі тримає в руці надкушену булочку.

Демониця зупиняється біля нього.

Погляд Кассіеля знову крадькома ковзає відкритим стегном.

— Якщо хочеш роздивитися уважніше — тільки скажи. Я залюбки тобі все покажу, — Луксурія посміхається, коли він різко відвертається.

Вона опускається на подушки поряд із ним. Крила ангела мимоволі здригаються й щільніше притискаються до спини, видаючи його напруження раніше, ніж він встигає це приховати.

— Ти все ще голодний, янголятко? Не соромся. Усе це — для тебе.

Луксурія вказує на столик із їжею.

Ангел вмощується зручніше, але водночас трохи відсувається вбік. Від демониці не вислизає навіть цей обережний жест.

— Не псуй мені настрій, Кассіель. Я й так сьогодні надто... поблажлива, — каже вона, беручи келих із вином. — Насолоджуйся вечерею.

Блакитні очі ковзають по стравах. Усе виглядає стримано: овочі, салат, фрукти, кілька запашних булочок і вино в кувшині.

Без зайвих вагань він накладає в тарілку всього потроху й одразу починає їсти. Тільки його рухи залишаються різкими через хвилювання, яке поруч із нею дедалі важче стримувати.

Луксурія опускається на подушки, спираючись на лікоть. Напівлежачи, спостерігає, як він їсть і вперто уникає її погляду. Як тримається поруч насторожено, хоча ще зовсім недавно був напрочуд балакучим із сестрою.

Тепер Кассіель сидить тихо, майже завмерши під її уважним поглядом, ніби боїться дозволити собі бодай один необережний рух.

— Пригостиш мене виноградом? — раптом порушує тишу Луксурія.

Кассіель завмирає, переставши жувати.

На коротку мить у покоях чути лише потріскування вогню.

Він мовчки бере тарілку з фруктами й ягодами та, майже не озираючись, ставить її біля колін демониці. Намагається якомога швидше виконати наказ і повернути між ними безпечну дистанцію.

Луксурія тихо хмикає собі під ніс. Схоже, її зовсім не дивує те, наскільки буквально ангел сприймає кожне слово.

Вона нетерпляче облизує губи, відставляє келих убік і подається ще ближче.

— Я мала на увазі трохи інше, янголятко… — майже шепоче Луксурія йому на вухо. — Погодуй мене, Кассіель. Я зголодніла.

Тепло її тіла, відчутне крізь тонкі тканини, змушує Кассіеля помітно напружити плечі. 

Ангел важко ковтає їжу й нарешті повертається до неї. Луксурія одразу цим користується. Повільно схиляється до нього, влаштовуючись під його крилом так природно, ніби давно має на це право.

Її обличчя опиняється зовсім поруч. Ріг відчутно торкається щоки, а солодкий аромат вина й чогось пряного остаточно збиває Кассіеля з думок.

Вона заглядає йому в очі, з неприхованим задоволенням спостерігаючи, як він губиться під її поглядом.

Кассіель поспіхом тягнеться до грона винограду на своїй тарілці. Відриває невелику китицю й простягає демониці.

Луксурія стежить за його метушливістю, смакуючи кожну реакцію.

Замість того щоб просто взяти виноград, вона просовує долоню під його руку й піднімає її вище. Демониця обережно захоплює губами ягоду біля самих його пальців, м’яко торкаючись їх, перш ніж відірвати виноградину.

Кассіель завмирає. На коротку мить він навіть забуває вдихнути. У грудях дивно стискається від цього несподіваного… зближення. 

Очі Луксурії блищать у світлі каміна.

Кассіель різко відводить руку, хапає серветку, витирає кутики своїх вуст. Відсторонюється від демониці, намагаючись знову повернути між ними бодай якусь дистанцію.

— Дякую. Я… наївся, — коротко каже він.

І майже одразу підводиться.

— Я тебе нікуди не відпускала, — зауважує Луксурія. — Влаштовуйся зручніше, янголятко. Поговоримо.

Кассіель приречено зітхає, розуміючи, що так просто звідси не вийде.