Раді Вас бачити!

Peccatum | Гріх

«Гріх починається не з дії. А з миті, коли ти вперше перестаєш відвертати погляд»

— Архів Небесного Суду ✟

Кассіель рухався слідом за демоницею крізь майже суцільну темряву. Його погляд раз за разом повертався до кайданів у її руці — тих самих, що були здатні стримати не тіло, а саму сутність ангела.

Луксурія не тягнула його силоміць. Вона просто йшла попереду, тримаючи пута так, щоб вони вільно звисали з її пальців. Наче залишала вибір, якого насправді не існувало.

Вона помітила цей погляд і посміхнулася. Навмисно звела ланцюги разом — коване срібло дзвінко вдарилося одне об одне.

— Будеш слухняним і покірним — нам це не знадобиться, — кинула вона й рушила далі, вглиб підземного царства.

Пітьма перед нею не просто розступалася — вона підкорялася. Впускала їх глибше, у саме нутро Безодні.

Кассіель намагався відмежуватись від думок, зосередившись на тому, що бачив: химерних скелях, проваллях без дна, темряві, яка існувала тут окремо, наче жива.

Але найбільше в нього впивалася пітьма. Вона була всюди. Просочувалася всередину, торкалася світлої частини його душі, змушуючи її напружуватися й тривожитися.

І все ж було дещо дивніше за саму пітьму. Тиша. Неприродна, майже абсолютна. Без криків приречених, без відлуння нескінченних мук, без хаосу, який Кассіель завжди уявляв невіддільною частиною Безодні. Тут панував майже незворушний спокій. Це насторожувало значно сильніше, ніж будь-що інше. 

— Проходь, — коротко наказала Луксурія, вказавши на кам'яні брами, що повільно відчинилися перед ними.

Вона стояла за його спиною — достатньо близько, щоб відчути будь-який рух чи раптове рішення. Дехто вже заходив до цієї зали раніше, і не кожен виходив звідти таким, яким був до цього. Деякі ангели втрачали там врівноваженість.

Кассіель ступив уперед і на мить завмер, коли з простору назустріч викотилася чорна імла. Вона обвила його ноги, ковзнула вище. Скувала щиколотки, морозячи пальці до відчутного болю.

Ангел рушив далі, повільно піднімаючи погляд.

Тут не було неба. Не було світла, хмар чи звичного різнобарв'я. У цьому місці існували лише тіні, пітьма і гріх, що відчувався навіть у повітрі — настільки густому, що кожен вдих здавався чужим.

Посеред пустоти стояв трон. Його темно-червона обшивка виглядала м'якою, майже неприродною для цього місця. Позаду розросталися троянди — чорні й червоні, — а між їхніми гілками безперервно ковзали змії. Лускаті створіння перепліталися між собою, створюючи тихе шипіння, що розносилося всім простором.

Кассіель зупинився перед сходами, що вели до трону, не поспішаючи підійматися вище.

Луксурія безшумно підійшла до нього зі спини й завмерла поруч. Повільно підняла долоню та торкнулася центру його спини. Крила ангела важко здригнулися, відгукуючись на нав'язливий дотик.

— Ми в самому серці гріха, Кассіель. Які в тебе відчуття? — прошепотіла вона, обпалюючи палким подихом його потилицю.

Він промовчав.

— Тепер у тебе новий дім. І нова господиня. Думаю, ти швидко звикнеш до моїх правил… якщо не гидував цим серед тих жалюгідних створінь.

Кассіель тихо пирхнув. У цьому короткому звуці вперше промайнула ледь помітна тінь насмішки. Його погляд залишався спрямованим уперед — на трон і троянди, чиї стебла перепліталися зі зміями.

Демониця неспішно обійшла його й зупинилася навпроти.

— Для всіх нас існує лише один Господар, — спокійно промовив він. — Творець.

Лише після цих слів ангел ледь схилив голову, визнаючи її присутність. Їхні погляди зустрілися.

— А ти, Луксуріє… — його голос став тихішим, але не менш твердим, — навіть тінню до Нього не дотягуєшся. Дитя гріха, народжене з порожнечі й безодні, ніколи не знайде ні спокою, ні величі, ні дому.

— Ти маєш рацію, — спокійно погодилася демониця. В її голосі не було ані краплі образи. — Але скажи… ти сам пам'ятаєш, коли востаннє бачив свого Творця?

Вона зітхнула. Відповідь була очевидною. Діти пам'ятали Творця не розумом, а самою сутністю, носили в собі крихту Його сили, проте ніколи не мали змоги бути поруч із Ним.

— Він не шкодує нікого з нас, Кассіель. Особливо тих, хто впав. Він не простягнув тобі руку, коли твої брати й сестри зачинили перед тобою небо.

Луксурія лагідно провела пальцями по його щоці. Дотик здавався майже ніжним, але за цією м'якістю ховалася холодна, вивірена свідомість.

— Я — не твій Творець, — тихо додала вона, нахиляючись ближче. — Але, на відміну від Нього, не відвертаюся від пітьми. Я приймаю її. Так само, як і ти.

Кассіель на коротку мить заплющив очі, намагаючись опанувати себе. Він не дозволив нікому — навіть собі — відчути, наскільки глибоко його зрадили брати й сестри, прирікши на покарання та назавжди зачинивши перед ним небеса.

— І я прийму тебе таким, яким ти вже став… навіть якщо ти сам цього ще не визнав.

Луксурія залишила його наодинці з сумнівами, які вже починали вирувати всередині. Без поспіху піднялася сходами й зайняла своє місце на троні.

Кілька змій одразу зашипіли, підповзаючи ближче. Одна обвила масивний підлокітник, інша згорнулася клубком у неї на колінах. Найбільша повільно поповзла вздовж трону, повторюючи його обриси.

— А тепер… схилися переді мною, Кассіель.

Ангел довго вдивлявся в демоницю, уважно розглядаючи її риси: дивні роги, неприродно біле для її сутності довге волосся, темні крила, що не належали їй за правом. Та попри все він не міг заперечити очевидного — Луксурія була значно сильнішою, ніж мала б бути. Він пам'ятав її зовсім іншою.

— Я не маю права схилятися ні перед ким, окрім Батька. І ти це знаєш, — зрештою промовив він, не відводячи погляду. — Чого ти насправді від мене хочеш?

— Покірності, — відповіла вона, проводячи пальцями по лусці змії, що обвивала підлокітник, заспокоюючи її шипіння. — Це твій останній шанс, янголятко.

Кассіель ледь похитав головою, залишаючись незворушним.

— Навіть якби хотів — не зміг би, — впевнено повторив він.

Це була не просто відмова. Це була істина, яку неможливо було змінити. Поки що.

Луксурія ковзнула по ньому поглядом, вдивляючись у кожну деталь, ніби розбирала його на складові, шукаючи бодай найменшу тріщину чи слабкість. Її очі затрималися на його обличчі, ковзнули до губ, а потім зустрілися з поглядом, у якому не було страху. Лише тиша. І впертість, що не потребувала жодних доказів.

Не такий уже й покірний…

Ця думка не дратувала — навпаки, надихала. Бо якщо він був здатен чинити опір, значить, у ньому жило щось більше, ніж сама лише віра. А отже, підкорити це буде значно цікавіше.

Луксурія усміхнулася, повільно випрямляючи спину. Її рух був лінивим, але в ньому вже відчувалося ухвалене рішення.

Вона більше не дивилася на нього як на здобич, яку можна просто вполювати. Тепер він став загадкою, яку хотілося розгадати до самого кінця. І чекати демониця більше не збиралася.

— Тебе нарекли ангелом сліз, Кассіель. Попри те, що ангели взагалі не плачуть, саме тобі дістався цей дар. Ходили чутки, що коли архангел проливає сльози, навколо народжується священна благодать.

Кассіель опустив погляд. Між його бровами залягла глибока складка.

— Я хочу перевірити, чи освятиш ти мою тронну залу своїми сльозами, — прозвучав її вирок.