Раді Вас бачити!

Безодня живе власним ритмом, і години тут давно втратили будь-яке значення. Саме тому Луксурія не одразу помітила, скільки часу минуло, поки вона терпляче чекала ангела у своїх покоях.

Та коли тиша вже надто затягнулася, а він так і не з’явився, демониця нарешті відірвала погляд від мерехтливого полум’я в каміні й повільно підвелася з крісла.

Елораель, яка саме закінчувала готувати для господарки сукню, озирнулася.

— Невже він настільки впертий? — прошепотіла Луксурія, насупивши брови.

Її губи невдоволено стиснулися, погляд неспокійно ковзнув убік, а руки самі собою схрестилися під грудьми.

— Я можу сходити перевірити його, — тихо запропонувала Елораель.

Луксурія задумливо подивилася на ангелицю, а потім перевела погляд на сукню, що лежала на ліжку.

— Спершу допоможи мені переодягнутися.

Демониця підійшла ближче і без жодного вагання скинула халат. Тонка тканина ковзнула по шкірі й м’яко впала до ніг, через що Елораель мимоволі затримала подих.

Тіло Луксурії було, як і завжди, досконалим. Високі пружні груди з яскраво-рожевими сосками, порцелянова шкіра, тонка талія і м’які, спокусливі вигини стегон. Трохи скуйовджене волосся тільки підкреслювало її дику, небезпечну привабливість.

Ангелиця не могла відвести погляду. У її очах закипіла суміш захоплення і пекучої заздрості.

Луксурія давно стала всім тим, чим Елораель ніколи не буде — і вона ненавиділа себе за те, що не може перестати милуватися навіть її тілом.

Демониця помітила цей погляд, і кутик її губ ледь помітно вигнувся.

— Обережніше, Елораель, — ніжно замуркотіла вона. — Ти дивишся так, ніби хочеш мене або з’їсти, або стати мною. А може, й те, й інше одразу?

Луксурія підняла руки, коли спантеличена і присоромлена Елораель, обережно наділа на неї чорну сукню. Напівпрозора тканина з мереживними вставками і дрібними чорними перлинами ковзнула по шкірі, обіймаючи кожен вигин.

— Затягни, — наказала вона, повернувшись спиною.

Елораель ступила ближче. Її пальці ледь помітно тремтіли, коли вона взялася за тонкі зав’язки. Кожного разу, затягуючи шнурівку, кінчики її пальців мимоволі ковзали по гарячій шкірі Луксурії. Від цих легких дотиків по тілу ангелиці пробігали дрижаки.

Щоки Елораель запалали ще сильніше. У грудях все перемішалося — сором, пекуча заздрість і непристойне, майже болісне бажання. Вона хотіла не просто торкатися цього досконалого тіла… вона хотіла бути тією, на кого дивляться з такою жагою.

Луксурія, відчувши цей внутрішній вир гріха, дещо втомлено зітхнула.

— Вклади мені волосся, — сказала вона, не озираючись, і повернулася до крісла.

Граціозно опустившись у нього, демониця підхопила келих з вином.

Елораель мовчки взяла гребінець з полички. Її руки все ще трохи тремтіли, коли вона почала обережно розчісувати довге, білосніжне волосся Луксурії. Кожне пасмо ковзало між пальцями, як шовк, а гірка заздрість так і не вщухла.

Луксурія задумливо дивиться на полум’я, не звертаючи уваги на служницю. Всі її думки зайняті іншим ангелом.

Вона очікувала, що Кассіель давно повернеться. Готувалася до гніву, заперечень, можливо, навіть до втечі від правди. Але не до цієї затяжної, гнітючої тиші.

Архангел мав би вже давно вийти із зали Пам’яті…

Щось неприємно стиснулося в грудях. Луксурія невдоволено видихнула, намагаючись відігнати це чуже відчуття.

Коли Елораель завершила заплітати волосся, демониця підвелася і рушила до дверей. Вона більше не хотіла чекати.

Луксурія йде неквапно, думаючи про те, що може чекати на неї в залі Пам’яті. Вона була впевнена, що спогади зворушать ангела, але не очікувала, що їй самій доведеться повертатися туди знову.

Важкі врата відчиняються від легкого дотику. Та щойно Луксурія переступає поріг, під ногами хрустять уламки кришталю.

Уся підлога всіяна розбитими сферами, всередині яких ще ледь тремтять і повільно згасають залишки золотого світла.

Демониця мовчки озирнулася навкруги.

Багато сфер зі спогадами святих душ розбиті. Стелажі тепер стоять понівечені, з великими порожніми проміжками між кришталями, тоді як темні шари грішників спокійно мерехтіли в напівтемряві. Лише кілька з них трохи зрушені зі своїх місць, порушуючи ідеальний порядок.

Кассіель торкався їх також.

Луксурія нахилилася і підняла один з уламків. Всередині ще тремтіли крихти золотого сяйва, перш ніж остаточно згаснути на долоні.

Її погляд потемнішав.

Демониця рушила між стелажами.

Кроки глухо відлунюють у тиші, поки уламки скла тріщать під підборами, але вона його ніде не бачить.

— Кассіелю? — покликала вона тихо.

Відповіді не було.

Луксурія пройшла в найдальшу частину зали, де нескінченні ряди стелажів поступово рідшали, а простір ставав тихішим і затишнішим. Тут уже немає високих переходів і безкінечних полиць, що губилися десь під склепінням. Кам’яні арки звужувалися, відділяючи невеликі секції одна від одної.

У самому кінці, в невеликому відокремленому просторі, стоїть чорний кам’яний постамент. На ньому — відкрита металева скринька, у якій Луксурія століттями ховала найболючіший спогад.

Біля постаменту, просто на холодній підлозі, сидить Кассіель. Якби з-за чорного каменю не виглядало темне крило, Луксурія б і не помітила його серед тіней, що щільно огортають цей кут зали.

Ангел низько схилив голову. Чорні крила важко розпласталися за спиною, плечі тремтять, а в руках він стискає кришталеву сферу так сильно, що пальці побіліли.

Демониця завмирає, впізнавши спогад в його руках. На коротку мить пам’ять знову оживає десь під шкірою — власний крик, холодний камінь під спиною, біль і безсилля, що переслідували її ще дуже довго.

Луксурія повільно наближається, але щойно її кроки лунають зовсім поруч, Кассіель зіщулився.

Вона опускається навпочіпки поруч із ним.

— Я знаю, що ти зараз відчуваєш, янголятко, — м’яко сказала Луксурія, поклавши руку на його плече. — Страх, біль і розчарування з часом стануть тихішими… але повністю вже ніколи не зникнуть. Правда завжди ранить, поки ти не навчишся знаходити в ній силу.

Кассіель не піднімав голови. Він заховав обличчя, ніби соромився дивитися на неї після того, що побачив.

Луксурія обережно простягнула руку до сфери.

— Це належить мені.

Щойно її пальці торкнулися холодного кришталю, Кассіель хрипко видихнув:

— Чому він це зробив?.. — його голос став хрипким. — Я бачив усе… Як він тебе… — Кассіель здригнувся, стискаючи щелепу. — Михаїл був таким жорстоким. Він не зупинявся, навіть коли ти благала… А ти…

Голос ангела зривається.

— О, Всесвіт, ти виглядала такою наляканою і… безпорадною. Мені шкода. Мені так шкода, Луксуріє…

Він замовк, коли слова почали обпікати горло.

Демониця мовчки забрала сферу з його рук і повернула її до металевої скриньки, намагаючись не звертати уваги на дивне стискання десь під ребрами.

Накривка тихо клацнула, відгороджуючи минуле від реальності.

— Тому що він міг, — відповіла вона. — Михаїл архангел, сильний і навіжений. І він щиро вірить, що має право на все, чого забажає. Мій гріх лише випустив назовні те, що вже жило всередині нього.

Кассіель різко хитнув головою.

— Але він же… Михаїл… — його голос тремтів. — Він завжди був символом чистоти і справедливості. А він накинувся на тебе так… жорстоко. Це несправедливо, що його ніхто за це не засудив.

Луксурія подивилася на нього довгим, важким поглядом.

— Так, янголятко. Це несправедливо, — тихо погодилася вона, ледь підтиснувши губи. — Годі про це. Тобі потрібно поїсти й відпочити. Ходімо зі мною.

Кожен вдих давався ангелу болісно. Його кулаки стиснулися так сильно, що тихо хруснули кісточки.

— Тоді все, у що я вірив… — ледь чутно прошепотів Кассіель. — Усе це було брехнею?

Останні слова прозвучали надламано й тихо, змусивши Луксурію уважніше подивитися на ангела.

— Навіщо ділити світ на світло і пітьму, якщо вони обидва здатні породжувати такі жахливі речі? — запитав він.

Кассіель не чекав відповіді. Ось тільки правду складно прийняти, коли вона руйнує все, у що ти вірив від самого дня свого створення.

Луксурія простягнула руку до його обличчя. Цього разу ангел не відсахнувся. Її пальці торкнулися підборіддя Кассіеля й обережно змусили його підвести голову.

І тільки тепер вона зрозуміла, чому він так вперто відвертався.

Сльози... Благодатні сльози архангела, про які знали всі, але яких ніколи ніхто не бачив. Більше він їх не стримував.

На мить демониця завмерла, спостерігаючи, як на темних віях тремтить прозора крапля зі срібним сяйвом усередині.

— О, янголятко... — тихо видихнула вона, вперше не знаходячи в його погляді ні осуду, ні страху, ні навіть звичної настороженості. Лише біль і співчуття, народжені тією правдою, яку він щойно побачив.

На диво, витримати цей погляд виявилося значно важче, ніж будь-яке звинувачення. А тоді сльоза зірвалася вниз, ковзнула його щокою й упала просто на її долоню.

Демониця різко відсахнулася й судомно втягнула повітря. Біль ударив так раптово й сильно, що вона перестала відчувати будь-що, окрім нього.

— Луксурія?.. — прошепотів Кассіель, різко подавшись до неї.

У його погляді спалахнув неприхований страх.