Раді Вас бачити!

Retributio | Відплата

«Найстрашніше покарання приходить не з ненависті. Воно приходить тоді, коли перестають жаліти»

— Кодекс Безодні ✟

Демониця сиділа на троні, прикривши очі. Здавалося, ніби вона спить, хоча надто напружені плечі видавали зовсім інше. Вона підпирала голову долонею, спираючись ліктем на підлокітник, і мовчки чекала.

До зали зайшов Захаріон. На його комзолі темніли плями крові, а за ним тягнувся знайомий сморід пекла. Луксурія подивилася на ангела. 

— Усе готово, — коротко відзвітував він. — Таріель чекає.

Попри те, що вона готувалася почути саме ці слова, клубок хвилювання все одно стиснув горло. Луксурія точно знала, що цього разу Таріель намагатиметься наповнити її до країв. Знала, наскільки нестерпним буде цей біль. І водночас знала, що потребує його. 

Демониця підвелася і неспішно спустилася сходами. Зупинившись поруч із Захаріоном, вона помітила, як той крадькома зазирнув їй у вічі.

— Ти впевнена? Для цього йому знадобилося троє Огнянців, — тихо запитав ангел.

— Впевнена.

— Ми могли б віддати частину нашої сили. Я говорив з усіма. Вони готові підтримати тебе.

— Цього замало, — вона усміхнулася, помітивши тривогу на його обличчі. — Я ж обіцяла подарувати вам силу, а не відбирати її. 

— Мені достатньо меча, — запевнив він. — Я давно вже зробив свій вибір.

Луксурія притиснула долоню до його грудей.

— Я ціную це, Захаріоне. Але цього разу пітьма потрібна мені самій, — вона повільно облизала пересохлі губи. — Якщо щось піде не так...

— Ми знаємо, що робити, — твердо відповів ангел.

Вона кивнула, на мить відвівши погляд.

— Добре. Тоді починаймо. 

Демониця рушила вперед, готова знову пройти крізь біль, якщо саме такою ціною можна було втримати стіни власного дому. 

***

Архангел весь ізвівся. Він без кінця міряв покої кроками й чекав на гостю. Демониця знову залишила його самого, але, на його щастя, дозволила вільно рухатися і більше не відчувати себе худобою на прив'язі.

Найбільше його розпалювало те, що двері так і не піддалися, коли він вирішив вибратися з покоїв. Кассіель смикав за ручку, тиснув плечем, навіть кілька разів ударив кулаком по деревині, однак усе було марно. 

Він бажав лише одного — нарешті вдихнути повітря без задушливого аромату троянд із розквітлого дерева. 

Ангел бачив, як Луксурія реагувала на нього. Спостерігав, як змінювався її погляд, коли вона наближалася до дерева. І як же йому хотілося хоч чимось їй нашкодити... Але до дерева він не підходив, як і не торкався квітів. У ньому відчувалося щось древнє, незбагненно могутнє. Кассіель був певен, що ця сила нерозривно пов'язана з демоницею.

Коли двері нарешті відчинилися, він напружився і, сидячи на подушці біля вогню, прикрив очі. Спершу почув кроки й уже був готовий знову побачити Елораель із тацею. Проте майже відразу впізнав цю ходу. Він знав її не гірше за власну.

Архангел рвучко озирнувся.

За мить він уже стояв на ногах, жадібно вдивляючись в обличчя Анаель. Та, однак, дивилася зовсім не на нього. Її уважний погляд неквапливо ковзнув кімнатою, затримався на каміні, розкиданих подушках і зім'ятих простирадлах ліжка. 

— Кассі, — кивнула вона.

Від одного лише знайомого звертання архангел всміхнувся. Йому здалося, ніби між ними не було ні вигнання, ні демониці, ні століть розлуки. Тільки вони двоє, як колись удома. 

— Анаель... — тихо видихнув він і, поспішно відступивши від каміна, жестом запросив її сісти. — Я тебе зачекався, — зізнався Кассіель, сором'язливо відводячи очі.

Ангелиця пройшла до крісла й сіла, бездоганно тримаючи спину рівно. Кожен її рух був стриманим, виваженим і надто спокійним. Вона не поспішала заговорити. 

— Я ні на мить не сумнівався, що ти прийдеш! Але ця демониця... — від самого спогаду про Луксурію він міцно стис кулаки й різко видихнув крізь зуби. — Вона казала одні лиш дурниці! Сподіваюся, вона тебе не чіпала?

Його погляд жадібно ковзнув по ангелиці. Він вдивлявся в медове волосся, частину якого було дбайливо підколото, тоді як решта м'якими хвилями спадала до самих стегон. Неквапливо вивчав тонкі риси обличчя, спокійні світлі очі і сукню, що напрочуд витончено підкреслювала її постать.

Вона була такою ж тендітною й недосяжною, як у день, коли він бачив її востаннє. Ось тільки її світло вже не зігрівало так, як він пам'ятав.

— Чого б їй мене хоч якось чіпати? — Анаель трохи нахилила голову, щиро не розуміючи, звідки в брата взялися такі висновки. 

— Бо вона брехлива, маніпулятивна мерзотниця, яка робить усе, аби погіршити нам життя! — гаряче випалив Кассіель і розгублено насупився. Спокій сестри збивав його з пантелику. 

— Те саме я можу сказати і про тебе, Кассіель…

Архангел приголомшено завмер.

— Про мене? Я анітрохи не схожий на неї! — він похитав головою. — І знаєш... я тут багато думав…

Він ковтнув клубок хвилювання, а тоді несподівано підібрався ближче й опустився перед нею на коліно. Обережно взяв її за руку. 

— Я припустився помилок, Анаель. Проте я можу все виправити. 

Ангел підніс її руку до своїх губ і залишив на пальцях м'який поцілунок. Притулившись щокою до долоні, він благально дивився їй у вічі, так і не помітивши, як подив Анаель поступово змінився неприязню. 

— Мені вдалося зберегти благодать. Нам потрібно лише вирватися з цього огидного місця. Я допоможу тобі повернути віру, і одного дня ми знову повернемося додому. Небо обов'язково прийме нас назад. 

— Тобі не можна мене торкатися, — нагадала ангелиця, невдоволено примружившись. — Невже Луксурія тобі цього не сказала? 

— Демониця мені не Творець, щоб наказувати! — заявив Кассіель. — Вона взагалі не має права ставати на нашому шляху, а тим паче забороняти нам бачитися чи торкатися одне одного.

Бажаючи довести власні слова, він схопив Анаель за плечі й притягнув до себе. Заплющив очі, вдихав такий знайомий аромат ванілі, і ще сильніше стиснув її в обіймах. 

— О, Всесвіте... як же довго я цього чекав!

— Це не її наказ, — відповіла вона.

Кассіель повільно відсторонився. На мить він навіть забув, про що говорив. Вдивлявся у сестру, намагаючись зрозуміти зміст її слів.

— Це я не хочу, аби ти мене торкався, — пояснила вона. — Тому, будь ласка, прибери свої руки.

Не чекаючи, що він дослухається, ангелиця взяла його за зап'ястя, відвела руки від своїх плечей і випросталася, повернувши між ними відстань. 

— Знову її ігри... Вона тебе чимось залякала? Тільки скажи, Анаель! Я зроблю все, аби Луксурія пошкодувала.

— Ти як був сліпим і глухим, брате, так і залишився, — вона дивилася на нього без найменшої злості. Цей спокій вдарив його в серце сильніше за будь-який докір. — Луксурія особисто просила мене зустрітися з тобою, хоча я не маю жодного бажання тебе бачити. Твої дотики мені також неприємні. 

Кассіель звузив очі. Усередині нього знову здійнялася знайома лють, яка, здавалося, вже не знала меж. Він підвівся, не відводячи погляду від сестри, шукаючи в її обличчі бодай натяк на брехню. 

— Вона щось із вами всіма зробила? Я просто не бачу іншого пояснення. Я більше нікого з вас не впізнаю...

— Тобі завжди було зручно відвертатися від правди, — вона подивилася на нього з-під брів. — Луксурія нічого з нами не робила, Кассіелю. Вона дала нам прихисток від усіх лих. І ніхто з нас не хоче залишати свій новий дім. 

Архангел заплющив очі й тихо розсміявся. Провів долонею по волоссю, скуйовдивши його ще більше.

— Дурниці... — вперто відкинув він її слова. — Ви просто забули, як це — бути вільними ангелами. Я вам нагадаю! 

— Ми ніколи не були вільними, брате, — Анаель злегка знизала плечима, спостерігаючи, як він дедалі більше дратується, а чорні крила нервово здригаються за спиною. — З Луксурією ми принаймні самі обираємо, ким бути. Це… чесно.

— О! Знаю я її чесність! — пирхнув Кассіель. — Вона подає її, як пряне вино, повільно отруюючи кожного, хто зробить бодай ковток. Але ти, Анаель... Як ти потрапила в ці тенета? — він подивився на сестру з неприхованим жалем.

— Як? — уїдливо перепитала вона. — У мене був близький брат на Небесах, якому я довіряла більше, ніж собі. А цей... негідник дивився на мене, як на бруд, поки я навколішки благала його про захист і допомогу. Мій брат відвернувся від мене й підтримав моє вигнання з дому. Не здогадуєшся, про кого я?

Згадуючи минуле, ангелиця картала себе лише за одне. Вона надто довго продовжувала сподіватися. Кликала його. Чекала…

Він не прийшов. Жодного разу.

— Ти відмовилася дарувати надію. Це суперечить нашому закону, — сухо кинув Кассіель.

— Я відмовилася дарувати надію за наказом старшого брата. Він почав вирішувати, коли мені дозволено використовувати власну силу і кому її дарувати, хоча не мав на це права, — Анаель підвелася. — Це все, про що ти хотів поговорити? 

— Не все! — прогарчав Кассіель, скорочуючи відстань між ними. — Ми підемо звідси. Просто зараз! Ти не тільки допоможеш мені піднятися на поверхню, а й залишишся поруч. Так, як і мало бути від самого початку! 

У цей самий час двері покоїв безшумно відчинилися. Луксурія завмерла на порозі.

Слабкість після ритуалу досі розтікалася тілом, а кістки ламало від сили пітьми, яку вона щойно прийняла. Хоч більшу її частину демониця виплеснула на підтримку завіси, вона все одно ледве трималася на ногах, намагаючись приборкати залишки темної сили.

— Смієш мені наказувати, Кассіель? — обурилася ангелиця.

Він схопив її за руку й рвучко притягнув ближче до себе. 

Спершись плечем об одвірок, Луксурія не поспішала робити й кроку вперед. Її важкий погляд затримався на пальцях Кассіеля, що міцно стискали зап'ясток Анаель.

— Так. Я один зі старших, і ти маєш мене слухатися, — упевнено відповів він. — І ще дещо... 

Кассіель поклав долоню їй на потилицю й нахилився ближче. Його подих торкнувся її губ. Вона навіть не встигла відсахнутися, коли в грудях ангела спалахнуло давно стримуване, болісне бажання. 

Не давши їй ані секунди на реакцію, він поцілував її.

Анаель спершу шоковано застигла. Але щойно він силоміць заглибив поцілунок, вона вперлася долонями в його міцні груди, намагаючись відштовхнути.

Кассіель нічого не помічав. Захоплений власним поривом, він вкладав у цей поцілунок усі свої почуття, водночас прагнучи стерти з пам'яті кожен дотик демониці, кожен її поцілунок і кожен присмак, що досі переслідував його.

Перед Луксурією ніби знову стояв Михаїл — такий самий емоційний ангел, який не чув відмов і був сліпим до відрази, що викликали його вчинки. Коли ж Анаель безуспішно намагалася вирватися з його обіймів, залишки пітьми, які демониця досі стримувала, остаточно заполонили її серце. 

— Кассіель! — вигукнула Анаель, насилу відвернувшись.

Тоді погляд ангелиці впав на Луксурію, яка мовчки спостерігала, як неприборканий ангел відкрито нехтував її наказами просто посеред її покоїв. 

Він простежив за поглядом сестри й обернувся.

Луксурія спокійно дивилася на нього. Від колишніх ревнощів і образи не залишилося й сліду. Лише холодний розрахунок і непохитне бажання поставити на місце геть знахабнілого архангела.

Кассіель рвучко відштовхнув Анаель собі за спину.

— Забавляєтеся? — зміїна усмішка торкнулася її вуст.

Демониця зробила крок уперед, зачинивши за собою двері.

— Тільки спробуй їй нашкодити... — зашипів він, прийнявши бойову стійку.

— О ні, янголятко, — Луксурія всміхнулася кутиком губ. — Цього разу покарання буде твоє. Заслужив.