Раді Вас бачити!

Prophetia | Пророцтво 

«Пророцтво не обіцяє спасіння. Воно називає тих, кому судилося пройти крізь загибель» 

— Письмена небесних Хранителів  ✟

За сніданком панувала неприродна тиша. Ніхто не сперечався, не жартував і навіть не намагався перехопити останній шматок хліба, як це часом траплялося раніше. Ангели сиділи за столом, не піднімаючи очей від тарілок і намагаючись зайвий раз не дзвякати столовими приборами.

Покарання давалося взнаки, а сам винуватець цього спільного напруження за столом не з’явився, залишившись зализувати свої рани.

Їхня господиня сиділа на чолі столу, розслаблено попиваючи вино, та із задоволенням переводила погляд з одного ангела на іншого. Тепер усі вони були значно обережнішими — боялися.

Кассіель так і не спустився. Тому демониця врешті зібрала сніданок і вирушила до нього, як і обіцяла. 

Цього разу кімната виявилася прибраною, тільки деінде все ще залишався пух. Сам архангел в очікуванні сидів у кріслі. Виглядав вже значно краще: поголений, вимитий і у свіжому одязі. Щоправда, під очима залягли тіні від безсоння.

— Чому так довго? — одразу невдоволено пробурчав він, щойно побачив демоницю.

— Ти скучив, янголятко? Міг би сам до мене прийти.

Луксурія залишила тацю на столику й сіла напроти.

— Бачу, ти часу дарма не витрачав…

Вона уважно оцінила його, вперше помітивши акуратно вкладене волосся, яке зазвичай скуйовджувалося в усі боки. Їй одразу захотілося занурити пальці в ці пасма й повернути йому звичний безлад. А ось запах лаванди, що залишився на шкірі й волоссі після купання, надзвичайно йому пасував і провокував її дихати частіше. 

— У мене є питання, — він повернувся до неї, щойно вона сіла.

— Поснідай, і спробуємо ще раз поговорити про твою зневіру. 

— Поснідаю, не хвилюйся, — він хитро звузив очі. — Але ти відповіси на мої питання. Зрештою, мені треба бути відвертим із тобою, і я хочу цього ж від тебе. 

Ангел нахилився над столом і почав їсти, аби якнайшвидше перейти до питань, які формулювалися в його голові всю ніч.

— Тобі не здається, що ти не в тому положенні, щоб ставити мені умови? — скептично гмикнула вона.

— Я думаю про твоє майбутнє, демонице. Уявляєш, наскільки розв’яжуться мої руки, якщо я стану занепалим? Не заздрю тобі, — самовпевнено заявив він із набитим ротом.

Це радше розважило демоницю, ніж насторожило. 

— Схоже, я щось упустила… — піджала вона губи, не розуміючи, коли він тільки встиг навчитися так огризатися, та ще й набратися нахабства щось вимагати. — Гаразд. Задавай питання. Подивимося, наскільки вони будуть цікавими. 

Вона знову поступилася і сама, того не усвідомлюючи, легко посміхнулася.

— Чому ти так мрієш про світло, якщо можеш стати справжньою королевою Безодні? Звісно, як тільки знайдеш спосіб позбутися Ліліт, — запитав він, запиваючи пиріг трав'яним чаєм.

— Це не так просто, Кассіелю. Був би в мене шанс — я б зробила це давно, — знизала вона плечима. — Таке під силу Люциферу, або таким, як ти. Але він обрав бовтатися світом замість правління.

— Не думала його знайти? Ти така вперта, що в нього не залишилося б жодної можливості відмовити. Ще й на додачу демониця гріха. Якщо вже зі мною примудрилася таке виробляти, то й брата, падкого на все грішне, зацікавила б, — насмішкувато сказав він, не звернувши уваги на те, наскільки гострим став її погляд.

— Віддаю перевагу невинним янголятам, як ти, — сухо кинула вона. — До того ж твій норовливий язик куди краще працює між моїх стегон, ніж намагається бути зухвалим.

Архангел вдавився чаєм й забухикав.

— Ще є питання? — задоволено поцікавилася Луксурія, помітивши рум’янець на його щоках.

— Яка тобі вигода з того, що я поверну благодать? — перейшов він до іншої теми. 

— Бурчати будеш значно менше.

— Я серйозно питаю! — обурився він, захрумтівши яблуком.

— А ще ти не любиш кайданів, — додала демониця. — Якщо не втримаєш благодать, доведеться бурчати в нашийнику. З нашого досвіду, ти стаєш дикою твариною, що нам обом не подобається. 

Кассіель сердито запихтів, люто пережовуючи фрукт.

— Не треба так на мене дивитися. Я тебе мотивую, янголятко, — розсміялася вона, впізнаючи того самого архангела, якого привела до Безодні.

— Ще дещо, — він відклав яблуко. — Я тебе вже непогано знаю. Думаю, від своєї мрії ти не відмовилася. Оцінивши все, що ти робиш… Невже є спосіб, який допоможе тобі обрести світло?

— Мене не цікавить світло. Я хочу правити.

Архангел закотив очі.

— Ну звісно… Тобі весь час мало, — цокнув він язиком. 

— Мало, — погодилася демониця.

— І що ж ти робила б на Небесах, Луксуріє? — почав міркувати він. — Збирала б солодкий нектар і квіти? Забавлялася б з ангелами? А може, довела б усіх до гріха, щоб позбутися світла й знищити рівновагу?

— Полонила б твого брата, — різко відповіла вона, впевнено дивлячись йому в очі. — Я б щодня приходила катувати його, а тоді лікувала, щоб знову повернутися й завдати такого болю, від якого він завивав би й благав про смерть.

Кассіель завмер, побачивши, з якою ненавистю вона це сказала і як в очах спалахнув демонічний вогонь.

— Тебе б не прийняли на Небесах. 

— Закінчив? — вона подивилася на тацю, на якій залишилося кілька крихт.

— Ти не відповіла на питання. Невже є щось, що може дати тобі світло? — насторожився архангел.

— Є.

— Тому ти хочеш нашу благодать? 

Луксурія відвернулася, не бажаючи нічого пояснювати. Та цього було достатньо, щоб Кассіель зробив єдиний можливий висновок:

— Отже, справа у благодаті… — упевнився ангел. — Думаю, тобі зараз образливо. Стільки часу намагалася її заполучити, а тепер вона вислизне з твоїх загребущих рук. 

Демониця примружилася. Невже слабкість і душевний біль так впливають на нього, підштовхуючи до захисту? Єдиного вона не розуміла: чому він захищається саме від неї, коли вона хоче допомогти. 

— Поговоримо тепер про тебе, — закінчила розмову Луксурія. — Ти визначився, коли саме відчув себе вразливим до зневіри?

Архангел відвів погляд. Все ж наполягати на чужій відвертості значно легше, ніж визнавати, а тим паче промовляти вголос свою.

— На моїх руках була кров від твоїх крил.

Демониця встала й простягнула долоню. Кассіель важко зітхнув, та все ж перехопив її з таким виглядом, наче добровільно погоджувався на катування.

Луксурія знову повела його до хутряного килима. Цього разу вона потягнула його до себе й вклала головою собі на стегна. Архангел насуплено підкорився, хоч і не припиняв кидати на неї невдоволені погляди. 

А коли вона в повній тиші занурила пальці в його пасма знайомим для нього рухом, Кассіелю вдалося трохи розслабитися. Це було так звично й водночас приємно, що він заплющив очі. 

— Ти ж розумієш, що пітьма Ліліт мене б убила, якби не ти? — прошепотіла вона. 

— Краще не треба про це… Я все ще не знаю, чи справді хочу, аби ти існувала, — ощетинився він, але очей так і не відкрив. — Я був надто приголомшений, щоб прийняти рішення й переконатися в його правильності.

— Але якби ти робив щось не те, тоді почув би Шепіт Всесвіту, правда? — зайшла вона з іншого боку. — Ти довіряєш йому, як Творцю і світлу. Можливо, ти прийняв вірне рішення?

— У мене не було вибору.

— Був, янголятко. І ти вперше почав діяти так, як вирішив сам. Тільки поглянь… Всесвіт не рухнув від того, що архангел терпіння зробив щось незвичне для себе.

— Звісно, не рухнув. Я всього-на-всього втрачаю благодать! — процідив він, все ж поглянувши на неї. — Твої розмови більше дратують, ніж допомагають.

— Бо ти не хочеш довіритися мені.

— Ти мені теж не довіряєш, — дорікнув він.

— З чого ти це взяв? — здивувалася Луксурія. — Я підпустила тебе значно ближче, ніж будь-кого.

Кассіель задумався й відвів очі. Його погляд мимоволі зупинився на гарно застеленому ліжку, і в голову одразу полізли непрохані думки. 

— Хоча б з того, що ти вважаєш, ніби я можу завдати тобі болю, як Михаїл.

Вона раптово відчула, як її гріх прокинувся від таємних бажань, які архангел намагався приховати за залишками своєї гордості й світла.

Демониця помітила, куди він дивиться, і здогадка про те, що саме він зараз уявляв, неабияк її зацікавила. 

Зрештою, чому б і ні? Саме гріх міг не тільки наситити її силою й пришвидшити загоєння внутрішніх ран від варварськи відрізаних крил, а й допомогти архангелу розслабитися, відпочити та відкритися їй у відповідь. 

— Наче сама не знаєш, що я не зможу нашкодити… — зовсім стишив голос ангел.

Авжеж, Луксурія знала. 

Він міг злитися, махати крилами й погрожувати їй розправою у пориві емоцій, та навіть без благодаті, зневірений, не став би її торкатися. Єдине, мабуть, що спробував би, коли втрачати вже нічого, — це втекти. Та хто ж його тепер відпустить, якщо Луксурія хоче тримати його поряд із собою усю вічність? 

— Отже, хочеш відчути свою перевагу наді мною? — розуміюче хмикнула демониця.

— Я нічого такого не мав на увазі! — зашарівся він і нахмурив брови.

— Гаразд, — Луксурія облизала губи. — Спробуємо.

— Ти це про що?

— Невже ти думаєш, що я не бачу й не відчуваю, про що ти думаєш? — похитала вона головою. — Будеш зверху. Принаймні, цього разу.

— Вважаєш, я зараз стану це робити, коли за крок від занепаду?! — підхопився він, обурено подивившись на демоницю. 

Луксурія навіть не здивувалася його бурхливій реакції. Саме так він поводився щоразу, коли власні бажання ставили його в незручне становище: ніяковів, обурювався, заперечував очевидне. І це свого часу привернуло її увагу, бо від нього віяло чистим й природним потягом, хоч сам він і не хотів цього визнавати.

Демониця вже давно йому довіряла, просто визнавати це навіть перед самою собою вважала зайвим. 

— Годі тобі, Кассіель. Розважимося, як і завжди, а потім поговоримо, — вирішила вона.

Демониця піднялася й рушила до ліжка, розстібаючи сорочку. Архангел так і залишився сидіти, розгублено кліпаючи очима.

— Чи ти хочеш почати з колін і порадувати мене своїм вправним язиком? — озирнулася вона, взявшись розв’язувати шнурівку на штанях. — Ходи до мене… або повзи. Тобі як більше подобається?

В її очах спалахнув азарт, коли ангел усе ж підвівся.

— А сама не хочеш спробувати опуститися? — досить серйозно поцікавився він, підійшовши ближче. 

Кассіель бачив демоницю оголеною не один раз, але подих, як і завжди, перехопило. Він досі губився, коли бачив її такою, і здавалося, що до цього він ніколи не звикне. Хоча ці відчуття переслідували його лише на початку — варто було їй роздражнити архангела, як він уже був готовий геть на все. 

— Повмовляй мене, янголятко. Можливо, і опущуся… — замуркотіла вона, майже торкаючись його стиснутих губ.

— Думаєш, твій гріх допоможе мені з благодаттю? Це абсурдно, — ковтнув він від напруги, коли вона притулилася до нього всім тілом і обійняла за плечі. 

— Аж ніяк. Але, як підказує досвід, після цього ти значно відвертіший і спокійніший. А ще я відчуваю, що ти хочеш мене, — вона притиснулася губами до його шиї, залишаючи гарячі вологі сліди. — Тобі треба розслабитися… і довірити мені свої хтиві бажання.

— Це якось…

— Замовкни, Кассіелю, — вона заплигнула йому на стегна, затягуючи в поцілунок.

Для нього все було неправильно, проте відпускати її з обіймів він уже не збирався. Знав, наскільки добре йому буває з нею, а зараз як ніколи хотілося забутися...