Раді Вас бачити!

Він довірився сестрі, попри те що саме місце, в якому вони опинилися, дедалі сильніше розхитувало його впевненість.

Вони йшли кам'яними коридорами, схожими на вузькі ущелини серед скель. Простір тиснув, спотворюючи звичне відчуття напрямку. Кассіель раз у раз озирався, намагаючись запам'ятати шлях, але щоразу за його спиною залишалася лише непроглядна пітьма.

— Луксурія згодом дозволить тобі бачити дорогу, — тихо мовила Елораель, помітивши напруження брата.

Кассіель нічого не відповів. Лише ще сильніше насупився й підвів на неї погляд. Вперше в ньому з'явилося щось більше за настороженість. Сумнів.

— Ти не страждаєш, — тихо промовив він, уважно вдивляючись у її обличчя крізь напівтемряву. — Ти навіть не шкодуєш. Ця демониця... вона щось із тобою зробила?

Елораель ледь усміхнулася.

— Кассіелю, ти й досі думаєш, що це обов'язково? — запитала вона. — Страждати, щоб залишатися вірним?

Вона крадькома поглянула на брата, ніби намагалася зрозуміти, чи знаходили її слова бодай якийсь відгук.

— Ми втрачали себе там, удома, — тихо продовжила Елораель. — А тут... принаймні не брешемо собі.

Кассіель стиснув щелепу й різко відвернувся. Він не міг прийняти жодного її слова. Особливо тоді, коли вона намагалася виправдати Безодню.

— Це не чесність. Це... відмова, Елораель.

— Від чого?

— Від власного світла, — голосніше відповів Кассіель. — Ти була ангелом милосердя. Як ти живеш без благодаті? Без сенсу, який Батько заклав у кожного з нас? Це, мабуть, нестерпно.

Вона знизала плечима.

— Мені стало легше жити, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Скажи мені, Кассіелю, як можна залишатися втіленням милосердя, коли тебе силоміць вирвали з дому? Я не грішила. Завжди несла прощення й віру. Та все ж... я тут. І знаєш, Безодня подобається мені значно більше, ніж наш дім.

Елораель зупинилася перед непримітним входом, що губився серед нерівної кам'яної поверхні.

— Справжня пітьма не тут, — тихо додала вона. — Вона в сяйві, яке засліплює настільки, що ти перестаєш помічати темряву в самому собі. 

Кассіель подивився на неї із сумом і співчуттям.

— Ти втратила віру, сестро. Якщо хочеш про це поговорити, я певен, що зможу...

— Мене її позбавили, Кассіелю! — жорстко перебила вона. Її голос в одну мить став низьким. — Сподіваюся, дуже скоро ти сам це зрозумієш.

— Луксурія... Це вона тебе схопила? — допитувався Кассіель.

— Схопила? — Елораель здивовано підняла брови. — Вона єдина простягнула мені руку в найважчі часи. Те, чого не зробив ніхто з вас, любий братику, — прозвучало звинувачення.

— Ти знаєш, що я не міг тобі допомогти, — глухо нагадав архангел. — Тебе судили за законами Небес, Ел. Як і інших. Як і мене самого. Ми повинні приймати вироки, а не... — він зневажливо сіпнув плечем. — Не зрікатися себе остаточно.

Елораель звузила очі. Вона намагалася стриматися поруч із упертим братом, але зрештою минуле заговорило замість неї.

— Нагадаю, Кассіелю, саме ти мав право проголосувати проти мого вигнання. Михаїл дослухається до голосу кожного архангела. Якщо ти ще не забув, ти був одним із них.

Вона трохи схилила голову, спостерігаючи, як брат уже шукав слова на свій захист, невдоволено стискаючи губи.

— Але ти мовчав. Як і завжди. Може, саме тому черга дійшла й до тебе? Хоча з Луксурією це, мабуть, не так уже й страшно, еге ж? — її слова прозвучали гостро, боляче вжаливши брата.

— Схаменися, Елораель! — холодно відповів ангел. — Я не ставав ні на чий бік, щоб не порушити рівновагу Всесвіту. І ніколи не бажав тобі зла, сестро.

— Раджу спершу розібратися в самому собі, Кассіелю. Правда тебе не просто шокує. Вона випотрошить тебе.

Передбачаючи нові заперечення брата, Елораель узяла його за передпліччя.

— Годі. Не будемо більше про минуле. Поки що тобі сюди, Кассіелю.

Вона натиснула на камінь, і той повільно зсунувся, відкриваючи темний, глибокий прохід.

Кассіель не хотів її відпускати. 

Йому кортіло нагадати сестрі про дім, про братів і сестер, про Творця. Можливо, це й не повернуло б її додому. Але віра повертала силу. Повертала сенс існування.

— Ти залишиш мене тут самого? — отямившись від власних думок, запитав він.

— Тобі не потрібна моя допомога. Просто зроби крок у пітьму — і опинишся в місці, яке господарка підготувала для тебе. Гадаю, тобі там... сподобається.

Вона загадково всміхнулася.

— В іншому... — її погляд ковзнув по ньому, на мить затримавшись на подряпинах. — Ти в порядку. Відпочивай, брате.

Кассіель не повірив її словам. Він не був у порядку. Не після того, як його тіло насильно просочили гріхом. Та попри все йому був потрібен час, щоб осмислити все, що сталося.

Він зробив крок уперед. Імла відразу огорнула його цілком — холодна, густа, майже жива. Простір навколо здригнувся, ніби зміщувався, тиснув з усіх боків, позбавляючи будь-якої опори.

І раптом — світло. Кассіель різко примружився, не відразу розуміючи, де опинився.

Він озирнувся. Завмер.

Те саме ліжко з білими ковдрами. Той самий стіл, за яким він годинами сидів на самоті, вирізаючи з дерева химерні візерунки й маленькі фігурки. Той самий широкий проріз у стіні, що відкривав погляду безкрайній горизонт.

Кассіель майже одразу кинувся вперед, забувши про все інше. Застиг біля прорізу, жадібно вдивляючись удалечінь, і глибоко вдихнув повітря, просякнуте тонким ароматом квітів.

М'які хмари повільно пливли небом, розмиваючи його обриси. Тепле золоте світло сонця лагідно зігрівало обличчя. А сад, такий самий живий, залитий світлом і барвами, простягався просто під прорізом, манячи різнобарвним цвітінням.

Легкий вітер, що торкнувся його шкіри, змусив ангела затремтіти від щастя, яке наповнило його серце.

Дім. Його дім!

Він подався вперед, більше не стримуючись. Кассіель хотів переконатися, що це не сон. Рвучко перехилився через проріз у стіні, намагаючись дотягнутися до найближчого дерева. А вже за мить здригнувся, вдарившись чолом об щось тверде — невидиме для його очей. Удар виявився настільки несподіваним і сильним, що ангел відсахнувся назад, ледь втримавшись на ногах.

Він підняв руку, торкнувся місця удару, а потім — простору перед собою. Долоня наштовхнулася на невидиму перешкоду. Кассіель провів пальцями по її межі, відчуваючи, як холод проникав під шкіру.

Тепер він усе зрозумів. Це не небеса, а лише відлуння. Потужна, досконала ілюзія.

Його сутність болісно стиснулася. На мить світло перед очима втратило чіткість, розпливлося. Підборіддя затремтіло всупереч його волі, а з грудей вирвався судомний видих.

Кассіель зажмурив очі. Сильно, до болю, змушуючи себе зібратися. Він не дозволив собі зламатися. Не тут. І не так.

Незабаром архангел розумів: варто лише піддатися — і його сльози стануть частиною цього місця, освятять його, дадуть Безодні те, чого вона не має.

Цього він не дозволить. Принаймні... не так просто.