Раді Вас бачити!

Gratia | Благодать

«Найстрашніше — не втратити благодать, а більше не вірити, що ти її заслуговуєш»

— Архів Небесного Суду

✟ ✟ ✟ 

Луксурія прокидається під тихе наспівування Рафаельйона, який насмілився не просто тримати її за руку, а нишком забрався в ліжко.

Ангел підклав руку під її голову, огортаючи плече теплою долонею, і майже торкається підборіддям чола, притискаючи демоницю до своїх грудей. Іншою рукою притримує за талію, не дозволяючи уві сні змінити положення.

Коли Луксурія відкриває очі, то бачить перед собою його акуратно заправлений комір. Демониця ледь помітно посміхається, відчуваючи, як його тиха мелодія відлунює над її вухом, наче тиха відвертість.

— Гарно, — прошепотіла вона, через що Рафаельйон збився й помітно здригнувся. — Це цілюща мелодія?

— Мелодія надії… — тихо відгукнувся ангел, завмерши.

Демониця повела плечем, але по спині одразу прокотився жар, за яким одразу прийшов біль, а незагоєні рани завібрували. Луксурія важко видихнула й прикрила очі.

— Треба змінити пов’язки. Я покличу Елораель, — підхопився ангел, з обережністю й дещо розчаровано випустив господиню зі своїх рук.

Він провів би вічність біля неї, та врешті самопочуття Луксурії бентежило. Ці кілька днів були для нього водночас мукою — бачити її непритомною, і довгоочікуваним щастям нарешті мати змогу огортати демоницю своїм теплом.

— Спочатку допоможи мені сісти, — вона спіймала його за лікоть.

Очі Рафаельйона заблищали від радості, що вона потребує його допомоги. Він торкнувся її з особливою ніжністю, піднімаючи. Демониця зціпила зуби, стримуючись від жалюгідного скиглення.

— Джерельна вода, — схаменувся ангел і рвучко підвівся, швидко наливши склянку води.

— Звідки вона тут? — недовірливо звузила очі Луксурія.

— Схоже, Таріель підозрював, що з нами може статися щось подібне. Деякі необхідні речі Анаель перенесла сюди ще до падіння завіси.

Вона прийняла склянку й зробила кілька ковтків, задумливо оглядаючи кімнату. Покої виявилися великими й затишними: камін, хутряний килим, дивани та шафи з книгами. Яскраве сонце пробивалося крізь невелику щілину в портьєрах, освітлюючи край великого ліжка з білим балдахіном.

Рафаельйон затупцював на місці, не відводячи погляду від демониці. Він не знав, чи варто залишатися поруч, чи дати їй час оговтатися.

— Я можу сказати всім, що тобі краще? Скоро обід, і якщо є достатньо сил, усі були б щасливі тебе побачити, — запитав ангел.

— Так, — погодилася демониця, хоча відчувала слабкість і скутість у рухах.

— Покличу Елораель. Вона допоможе з… — Рафаельйон відвів очі, щойно Луксурія підвела на нього погляд. — З усім.

Збентежений ангел, у чиїй пам’яті викарбувалися жахливі муки демониці та її пронизливий крик, поспішив зникнути за дверима.

Демониця допила воду й спробувала власними силами повернутися до краю ліжка, щоб звісити ноги. З подивом зрозуміла, що одягу на ній немає — тільки щільна пов’язка, яка огортала груди, ребра та спину.

Елораель забігла до покоїв схвильована, з широко розплющеними очима.

— Господарко! — ледь не скрикнула ангелиця, наблизившись. — Ми так хвилювалися! 

— Тихіше, — Луксурія невдоволено зморщила ніс, відчуваючи незвичний гул у голові. — Допоможи мені зібратися.

— Так, звісно, — заспокоїлася ангелиця, проте нетерпляче стискала пальці. — Але спочатку треба замінити пов’язки. 

Елораель дістала з тумби все необхідне й склала на ліжку. Сіла поруч із демоницею, зрізаючи бинти. Коли пов’язка спала, стали помітні рани, що залишилися там. Краї вже почали стягуватися, проте процес ішов надто повільно.

Ангелиця затамувала подих, дивлячись на поранення.

— Що там? — поцікавилася Луксурія, відчувши заминку.

— Треба час…

— Скоріше Безодня, яка надає сили, — хмикнула демониця. — Роби, що необхідно.

Елораель взяла цілющу мазь і обережно нанесла пензликом краї поранень. А тоді почала накладати нову пов’язку, туго обмотуючи нею демоницю, яка терпляче мовчала.

Луксурія відчула, як швидкі рухи сповільнюються, коли пальці Елораель затримуються на її грудях. Демониця лише хмикнула, давно вже звикнувши до збитого дихання ангелиці, коли та торкається її тіла.

— У Анаель… дуже специфічний одяг. Суконь не так багато, — каже Елораель, щойно закінчує.

Вона бере підготовлений одяг із крісла неподалік, розправляючи блакитну сукню.

— А що там? — погляд демониці чіпляється за темний одяг.

— Сорочка і штани.

— Що ж… подивимося, — киває Луксурія, не маючи жодного бажання виглядати як тендітна квіточка.

Коли зі зборами було закінчено, Елораель охоче підставляє свій лікоть, проте демониця відмовляється від допомоги. Рухається скуто, крокує без поспіху, проте тримається гідно.

Ангелиця кидає погляди на Луксурію, вивчаючи її в незвичному одязі, який, безумовно, також їй пасує: шкіряні штани, грубі чоботи, сорочка без жодної прикраси й шкіряний жилет, який вона залишила розстебнутим. 

Елораель вказує дорогу до просторої їдальні, де за столом зібралися ангели.

Як тільки на порозі з’являється Луксурія, усі замовкають і одразу з повагою встають. Погляди зацікавлено ковзають по ній, оцінюючи не тільки її стан, а й одяг.

Ніхто не наважується заговорити першим.

Демониця мовчки сідає на чолі столу, й ангели майже одночасно повторюють цей рух. Хтось опускає погляд у тарілку, хтось нервово поправляє прибори. Вони перезираються між собою, але варто Луксурії підняти очі, як усі погляди від неї ховаються. 

— Де мій клинок? — перше, що питає Луксурія.

— У мене, — Таріель підводиться й дістає зі внутрішньої кишені плаща зброю. Підходить до демониці й залишає клинок на столі перед нею.

Луксурія бере руків’я, прокручує його в руці, а тоді знову пробігається поглядом по ангелах.

— Де Кассіель?

Напруга від цього питання знову породжує тишу. Таріель сідає на своє місце, переглядаючись із Серафіелем, який сидить навпроти.

— Нудьгує у своїх покоях, — кидає Захаріон, підсуваючи до себе тарілку з м’ясом. — Він у нас надто вразливий. Поки ти відпочивала, вирішив сховатися від нас.

Демониця досі не може піймати жодного прямого погляду. Вона відчуває, що між ангелами щось відбувається і їй чогось не повідомляють.

— Покличте його за стіл. Врешті, обід для всіх, чи не так? — питає Луксурія, хоча бачить, що з іншого кінця столу місце не просто пустує — там навіть немає тарілки.

— Ми його запрошували, але він нас ігнорує, — відповідає Елораель. — Я можу спробувати ще раз, хоча сумніваюся, що… 

— Гаразд. Пізніше завітаю до нього.