Раді Вас бачити!

Йому хочеться піти. Якнайшвидше залишити це місце, наскрізь просякнуте її присутністю… І повернутися у кімнату, де ще можна хоча б через ілюзію уявити спокій.

— Я чекаю, — Луксурія поплескує по подушці поруч, запрошуючи його сісти.

Ангел приречено опускається поряд.

Ступні впираються в килим. Руки обвивають коліна, пальці замикаються в замок. Він трохи схиляється вперед. Крила огортають його з обох боків, відгороджуючи від демониці інстинктивним бар’єром.

Луксурія простягає руку й торкається крила.

— Прибери їх. Я хочу тебе бачити.

Він неохоче відсуває його вбік.

— Просто сховай їх, — наполягає вона.

— Я… не можу, — розгублено відповідає ангел, підводячи на неї погляд.

Луксурія недовірливо підіймає брову.

— Я не можу ховати свої крила, — пояснює він тихіше. — У мене немає такої можливості.

Її погляд повільно ковзає чорними перами, уважно вивчаючи їх. Демониця навіть не приховує здивування — схоже, така деталь справді стає для неї несподіванкою.

Луксурія проводить пальцями по довгій пір’їні. Легкий лоскіт змушує Кассіеля насупитися. Його пальці мимоволі стискаються в кулаки — ангел уже чекає, що демониця вирве перо просто для того, щоб подивитися на його реакцію.

— Розслабся, янголятко. Мені подобаються твої крила. Вони сильні, гарні й єдині такі у всьому Всесвіті, — Луксурія м'яко посміхається.

Вона пересідає на інші подушки, що м’яко огортають її з усіх боків. Влаштовується зручніше, кладе одну собі на коліна й знову дивиться на Кассіеля.

Ангел стежить за кожним її рухом.

— Твої крила реагують на мене, — каже вона. — Їм доведеться звикнути до мене. Лягай.

Кассіель опускає погляд на подушку. Тоді повільно піднімає очі до її обличчя.

— Мої крила реагують на мої емоції, а не на твою присутність, демонице, — насмішкувато смикається кутик його губ.

— Вірно, — погоджується Луксурія. — Але ти забуваєш одну важливу річ, — вона нахиляється вперед. — Саме я викликаю в тебе ці емоції.

Кассіель підтискає губи.

Він уважно вдивляється в її очі, і намагається знайти бодай натяк на підступ. Але не бачить ані насмішки, ані звичного хижого блиску. Лише дивну зацікавленість, від якої чомусь стає ще тривожніше.

Не бажаючи дратувати демоницю без потреби, ангел розвертається до неї спиною. Обережно підбирає крила, щоб нічого не зачепити, і лягає головою їй на коліна.

Напружується одразу, щойно Луксурія схиляється над ним. Білосніжні пасма ковзають по його обличчю, лоскочуть шкіру, змушуючи Кассіеля на мить затримати подих.

— Ось так… — тихо усміхається демониця. — Тепер я можу як слід тебе роздивитися.

Її пальці повільно проходяться по його вилиці, підборіддю... шиї. Неквапливо.

Луксурія забуває про все інше, захопившись власною цікавістю. Торкається плеча, ключиць, проводить нігтями по кісточці крила, спостерігаючи за кожною реакцією ангела так уважно, ніби вивчає щось рідкісне.

Кассіель дивиться куди завгодно: на вогонь у каміні, розкидані подушки, столик із їжею — тільки не на саму демоницю.

— Про що ти хочеш поговорити? — першим порушує тишу ангел, коли мовчання між ними затягується.

— Мені дуже кортить дізнатися, чому я знайшла тебе на аукціоні рабів серед людей. Відчуваю, за цим ховається цікава історія, — Луксурія перебирає пальцями чорні пір’їни на його крилі.

Те одразу реагує — легким трепетом проходиться по подушках і килиму.

— Вона зовсім не цікава… — тихо заперечує ангел, похитавши головою.

Луксурія схиляє голову набік, помітивши, як він знову хмурнішає.

— Починай, янголятко. Або я знайду для нас інше заняття, — вона ліниво киває у бік ліжка.

І цього виявляється більш ніж достатньо, щоб Кассіель сам захотів говорити.

— Коли я опинився серед людей, єдине, що ще мало для мене сенс, — допомагати світлим душам знаходити свій шлях. Одного разу я побачив пророка, якого тримали в клітці. І щось… підказало мені, що я повинен йому допомогти.

Луксурія завмирає, примруживши очі.

— Ти? — у її голосі з’являється відверта недовіра. — Ти допоміг… людині?

— Так, — Кассіель піднімає очі й зустрічає її погляд. — Ангели направляють світлі душі й пророків на безпечний шлях. Ти впевнена, що взагалі хоч щось про нас знаєш?

— Я знаю достатньо, янголятко, щоб зрозуміти одне — ти дуже дивний ангел, — хмикає Луксурія. — Ангел терпіння спостерігає за долею, а не втручається в неї.

Кассіель незадоволено сопе.

— Нічого ти не знаєш, — різко відказує він.

Демониця насмішкувато зводить брову.

Ангел заплющує очі й повільно видихає, намагаючись приборкати роздратування, яке вона так легко з нього витягує.

— Я не можу застосовувати силу своєї сутності, коли доля цього не просить…

— Не можеш чи не хочеш? — одразу перебиває Луксурія.

Кінчики чорних крил нервово здригаються по килиму. І це миттєво привертає її увагу.

Луксурія спостерігає за рухом із жадібною цікавістю. Вона ще не бачила, щоб крила ангела так відверто видавали емоції свого господаря. Живі. Чутливі. І занадто чесні.

— Я не порушував законів. Тому не можу відповісти на твоє питання, — зрештою визнає ангел.

— Продовжуй про пророка, — тихо киває вона, не припиняючи перебирати темні пір’їни.

Кассіель напружується вже всім тілом.

— Якби я не втрутився, світло пророка могли заплямувати, — пояснює він. — Я не міг діяти як ангел… але міг діяти як людина. Мені вдалося допомогти пророку втекти. А мене схопили.

Луксурія задумливо облизує губи.

— І це все?

У її голосі з’являється легке розчарування.

— Все, — коротко підтверджує він.

— Може, ти й залишився без дому, але все одно сильніший за всіх цих мурах, — задумливо протягує вона. — Чому не вирвався?

— Я повинен був залишитися, — твердо відповідає Кассіель. — Це була доля. Просто відчув, що маю затриматися і… придивитися до цього середовища.

Його погляд тікає до каміна. Та навіть жар полум’я здається безпечнішим за дотики демониці. 

— Доля. Знову твоя доля, Кассіель, — Луксурія закочує очі, явно вважаючи це виправдання смішним. Але вже за мить її погляд стає хитрішим. — А може, ти не так уже й неправий… Що, як твоя доля хотіла, щоб ти дочекався саме мене?

Вона запускає пальці в його волосся, повільно перебираючи темні пасма. Та дивиться при цьому не на ангела — на крила. На те, як вони реагують на кожен її дотик.

Луксурія обережно проводить нігтями по його голові, і дрібні пір’їнки біля кісточки крила одразу піднімаються, видаючи реакцію Кассіеля швидше за нього самого.

— Можливо, і так, — знизує плечем ангел, хоча голос уже звучить не так упевнено.

— Як довго ти там був?

— Кілька тижнів. Послухай… — Кассіель різко струшує крила, коли дивна тремтлива хвиля від її дотиків починає пробиратися вже під шкіру. — Може, для тебе це й весело, але мене це дратує.

Він відхиляє голову, намагаючись змусити її припинити ці дивні пестощі.

Луксурія тихо сміється.

— Я помітила, що твої крила реагують значно сильніше, ніж у інших ангелів, — її голос звучить із захопленням. — Але не думала, що вони настільки чутливі...

Кассіель прикриває очі. Його не тішить, що Луксурія вже помітила, наскільки сильно крила видають його емоції. І ще менше — як швидко вона вчиться використовувати це проти нього.

— Так що… тебе там хтось чіпав, янголятко? — запитує демониця. — Я бачила, як поводилися з іншими.

— Чіпали, — коротко киває.

Її пальці завмирають у темних пасмах.

Кассіель піднімає на неї погляд і ледь помітно всміхається. Вперше невдоволення Луксурії приносить йому справжнє задоволення. 

— Не хвилюйся, демонице. Ти перевершила всіх. Так, як це зробила ти, мене ще ніхто не чіпав…

Він говорить тихо, але в голосі все одно прорізається звинувачення.