Раді Вас бачити!

Серафіель спав на софі неподалік робочого столу, який, як і завжди, потопав у хаосі з пергаментів і десятків догорілих свічок.

Ангел, що приділяв сну значно менше часу, ніж було потрібно, навіть зараз лежав, міцно притиснувши до грудей скрижаль, яку досі не зміг розшифрувати.

Луксурія ступила ближче, не зводячи з нього погляду.

Саме хранитель знань мав відповіді на запитання, які не давали їй спокою. Він був тим, хто досліджував її дерево душі, і хто запевняв, що воно більше ніколи не прокинеться.

Він помилився. І тепер кожна хвилина його спокійного сну лише сильніше розпалювала її гнів.

Демониця схопила край ковдри й одним рухом зірвала її.

Серафіель здригнувся від несподіванки. Скрижаль вислизнула з його рук, ударилася об підлогу й розкололася навпіл, тоді як ковдра відлетіла в протилежний кінець кімнати.

— Солодко тобі спиться, Серафіелю? — тихо запитала Луксурія, не приховуючи холоду в голосі.

— Господарко... — ще не до кінця прокинувшись, ангел машинально потер очі. Та щойно його погляд упав на уламки скрижалі, він зблід. — Ні... ні-ні-ні!

Серафіель гепнувся на коліна, простягаючи до скрижалі тремтячі руки.

— Облиш!

Луксурія недбало відштовхнула уламки ногою ще далі.

— Це належить мені... Ти ж обіцяла… — прошепотів ангел, підвів голову.

— Воно й досі твоє, — відповіла демониця. — Краще поясни мені, Серафіелю, чому моє дерево зацвіло.

— Що?..

— Після стількох досліджень саме ти запевнив мене, що дерево мертве так само, як і моя душа. Я довірила тобі найцінніше... а тепер усе починає руйнуватися.

Серафіель випростався.

— Ти впевнена, що дерево зацвіло? — він завмер, не приховуючи подиву.

— Впевнена не лише я. Архангел, який зараз сидить просто під ним, теж це бачив.

— Кассіель...

— Мені потрібні відповіді, Серафіелю. Дерево було мертве понад тисячу років, — вона відвернулася, ковзнувши поглядом по захаращеному столу. — Але якщо воно прокинеться остаточно...

— Ти злишся... — Серафіель уважніше придивився до господарки, перебивши її на півслові.

Луксурія різко перевела на нього погляд.

— Ще трохи — і я зроблю з тобою те саме, що із Захаріоном. Ти прорахувався, Серафіелю. А це означає, що незабаром ніхто з нас уже не буде в безпеці.

Вона зітхнула, стискаючи пальцями перенісся.

Усвідомлення приходило одне за одним, руйнуючи все, що вона вибудовувала століттями. Її плани, обережно прораховані на десятки кроків уперед, почали розсипатися всього за один вечір.

— Треба приспати дерево. Інакше ми всі опинимося під загрозою.

— Це неможливо... Дерево відображає твою душу.

— Хочеш сказати, що винна я? — Луксурія звела брову, а від її тону ангел одразу відвів очі.

— Ти й сама знаєш, що дерево — це втілення твоєї душі. Якщо воно ожило... — він урвався, ніби щойно впіймав думку. — Ти була поруч із Кассіелем, коли воно розквітло?

— Так.

— І… що ти тоді відчула?

Луксурія не відповіла одразу. На губах промайнула зневажлива усмішка, проте погляд залишився холодним і зосередженим.

— Твій брат чудово вміє дратувати у найневдаліший момент, — ухильно відповіла вона.

— Захаріон дратував тебе значно сильніше і частіше. Але дерево прокинулося лише тепер.

— На що це ти натякаєш?

— Я не натякаю. Дерево не просто ожило — воно відгукнулося на твою душу. І, схоже, саме Кассіель її пробудив.

— Кассіель дратує мене не більше, ніж будь-хто з вас, — напружено відповіла Луксурія.

Серафіель похитав головою.

— Якби справа була лише в роздратуванні, дерево й досі залишалося б мертвим. Ти нікому з нас не приділяла стільки часу. Ні до падіння, ні після.

— Зараз важливіше інше, — відрізала вона. — Коли воно прокинеться остаточно, мою присуність відчує вся безодня. Тоді жодна завіса не приховає нас від Ліліт.

Серафіель замислився.

— Можливо, тоді варто змусити Кассіеля нарешті стати на наш бік?

— Архангел тільки відчув смак непокори. До того ж з'явилася Анаель... — її пальці мимоволі зібралися в кулак. — Я можу тиснути, але пророцтво не визнає примусу. Кассіель має добровільно прийняти мене.

— Захаріон теж колись був таким…

— Не порівнюй їх! — у голосі демониці брязнула холодна твердість. — Захаріоном керує пиха. Кассіелем — віра. Він знає, ким є. І знає, на що здатний.

Серафіель дивився на неї, зважуючи слова господарки.

— Можливо, саме тому варто було дослухатися до пророцтва? Архангел не схилиться перед тобою найближчим часом. А дерево душі продовжить розквітати, доки ти дозволятимеш собі щось до нього відчувати.

Луксурія перевела на нього погляд.

— Чому ти вирішив, що справа саме в Кассіелі?

— Бо я бачу, як ти змінюєшся.

Він відповів без жодного вагання.

— За весь цей час я жодного разу не бачив, щоб ти ревнувала. Не бачив, щоб ти комусь стільки дозволяла. Не бачив, щоб ти так довго стримувала власне роздратування... І вже точно не бачив, щоб ти захищала когось реліквією.

Луксурія мовчки відвела погляд. Найгірше було не те, що Серафіель усе це помітив. Він мав рацію.

— Після одного архангела ти відреклася від усього, що робило тебе схожою на інших демонів. Тоді дерево душі загинуло. Тепер поруч із тобою знову архангел... і воно прокидається.

Серафіель спостерігав за господаркою, чекаючи заперечень. Але їх не пролунало.

— Можеш не приймати долю і ненавидіти несправедливий Всесвіт. Та визначене для нас не зміниться лише тому, що ми до нього не готові.

Луксурія тихо хмикнула.

— Це твоя теорія?

— Ні, — Серафіель не відвів погляду. — Це висновок із усього, що я бачу.

— Якщо я триматимуся від нього подалі, це може затримати цвітіння? — запитала Луксурія. Голос звучав рівно, але погляд залишався напруженим.

— Душа оживає, коли ми знову починаємо відчувати. І згасає, коли власноруч відрікаємося від усього, що робить нас живими.

Луксурія мовчки підійшла ближче.

— Я не готова до зустрічі з Ліліт.

Серафіель не відводив від неї погляду. Це була перша слабкість, яку вона дозволила собі показати за багато століть.

— Одне ми знаємо напевно. Вона не вб'є тебе. Зібравши в собі всі смертні гріхи, ти стала єдиною носійкою цих сил. Без тебе рівновага порушиться.

На губах демониці промайнула гірка усмішка.

— Ти її не знаєш. Те, чого Ліліт не може знищити, вона залишає собі. Повір, це зовсім не схоже на життя поруч зі мною. У серці Інферно навіть безсмертні моляться про смерть.

Серафіель мимоволі здригнувся.

Сама назва безодні, яку намагалися не промовляти вголос, повисла в повітрі важким тягарем. Вона не загрожувала й не завдавала болю — лише непомітно тиснула на свідомість, ніби застерігаючи не наближатися до того, що стояло за нею.

— Поки що завіса тримається завдяки нашій силі, — промовив ангел. — Якщо Кассіель погодиться приєднатися до нас, вона стане значно міцнішою.

Луксурія пирхнула.

— Добровільно? У це я повірю ще менше, ніж у те, що Ліліт вирішить залишити мене в спокої. Архангел навряд чи погодиться влити частину власної сили, щоб захистити безодню.

— Можливо, не заради безодні. Але заради того, чого він прагне.

Відповідь прийшла миттєво — Анаель.

Луксурія стиснула зуби.

Вона вже починала усвідомлювати, що припустилася фатальної помилки.

Анаель варто було тримати подалі від очей Кассіеля. Заборона не згасила його бажання — навпаки, зробила архангела ще впертішим і дала йому нову причину боротися.

— Скільки в мене часу?

— Якби йшлося про будь-що інше, я б відповів. Неможливо вирахувати, коли остаточно прокинеться душа. Відстань тут нічого не змінить. Достатньо однієї думки, щоб наситити твоє дерево душі.

— Тоді я маю лише один вихід… — Луксурія судомно втягнула повітря. — Пітьма, яка вбиває душу.

— Таріель добре з цим справлявся, — кивнув Серафіель. — Але ж у тобі вже є пітьма… — ангел звузив очі, уважно придивившись до господарки.

Луксурія ковзнула по ньому напруженим поглядом.

— Он воно що… — тихо промовив він, і в його очах майнула здогадка. — Таріель дуже засмутиться. Проте пітьма справді могла б на деякий час сповільнити цвітіння.

Луксурія навіть не хотіла уявляти, що станеться з Таріелем, коли він дізнається про втрату пітьми. Ангел вірності, який належав до гріха гніву, століттями збирав її буквально по краплині.

Лють Таріеля буде страшнішою за будь-яке розчарування.

— Цей архангел примудряється руйнувати мої плани навіть тоді, коли сидить у ланцюгах… — глухо прошепотіла вона.

Луксурія заплющила очі, змушуючи себе приборкати гнів, ревнощі й страх.

Відтепер будь-яка емоція чи необережна думка могли наблизити день, коли дерево душі розквітне повністю. Тоді навіть завіса не приховає її душу, яка століттями залишалася недосяжною для Ліліт.