Раді Вас бачити!

Щойно завіса стала нестабільною, звичне відчуття, яке безпомилково підказувало Луксурії, де шукати своїх ангелів, зникло. Тепер їй доводилося особисто перевіряти кожен закуток, не знаючи, чи встигне вона взагалі когось знайти.

Спершу вона попрямувала до найнижчих зал, де мав перебувати Таріель. Демониця лише на мить застигла, побачивши підготовлений до ритуалу простір. Усе залишалося на своїх місцях, але самого Таріеля не було.

Вона мала прийти раніше й посилити завісу одразу після ритуалу, а не залишати все напризволяще. Якби вона була тут вчасно, можливо, нічого цього не сталося б. Луксурія намагалася відкинути цю думку, але та вперто поверталася, не даючи їй спокою.

Пітьма на нижніх поверхах уже доходила їй до колін, огортаючи ноги крижаним холодом, від якого дерев’яніли м’язи, а подекуди раптово обпікаючи гарячими згустками, що жалили шкіру. Луксурія стиснула зуби й рушила вище, змушуючи себе не зважати на біль.

— Таріель! — гукнула вона, піднімаючись сходами. — Рафаельйон!

У відповідь не пролунав лише глухий гул із глибин Безодні та сухе потріскування каменю над головою.

Луксурія прискорила крок. Місць, де можна було сховатися, ставало дедалі менше, а пітьма продовжувала заповнювати коридори. Вона заглядала до кімнат, перевіряла переходи й одну за одною відчиняла двері, поки нарешті не помітила Рафаельйона.

Він спокійно лежав на софі у невеличкій бібліотеці, відкинувши голову на спинку, а на грудях у нього розкрилася книга. Ангел спав так безтурботно, поки навколо руйнувалася Безодня.

Луксурія на мить застигла, не вірячи власним очам.

— Та що ж це таке? — нервово вигукнула вона, кинувшись до нього. — Все своє життя скоро проспите!

Вона схопила ангела за плечі й щосили струснула. Книга зісковзнула з його грудей і впала на підлогу.

— Рафаельйоне!

Демониця струснула його ще раз, а коли це не дало жодного результату, втратила терпіння й смикнула ангела за волосся, намагаючись хоча б болем витягнути його зі сну.

Цього разу Рафаельйон відкрив очі.

— Господарко?.. — прошепотів він сонним голосом.

— Зараз же вставай і йди за мною! — наказала Луксурія, не відпускаючи його.

Він сів, розфокусовано дивлячись перед собою, наче намагався зрозуміти, де знаходиться. Потім озирнувся, проте його погляд так і залишився мутним, а рухи — неприродно повільними.

— Рафаельйоне! — нетерпляче гаркнула Луксурія. — Хутчіш!

Ангел спробував підвестися. Він відштовхнувся від софи, але щойно випростався, ноги підкосилися. Рафаельйон хитнувся вперед і звалився на демоницю, яка ледь встигла його перехопити.

— Що це з тобою? — Луксурія насторожено вдивилася в його обличчя.

— Я... не знаю. Голова кружляє, — тихо відповів він, намагаючись випростатися. — Дай мені кілька хвилин.

— Немає в нас часу. Треба йти.

Рафаельйон заплющив очі, кілька разів глибоко вдихнув і, зібравши залишки сил, зробив крок. Луксурія не відступила, уважно стежачи за ним. Уже після першого кроку стало зрозуміло, що сам він далеко не піде. 

Демониця впевнено перехопила його за талію, дозволяючи спертися на неї рукою, і повела далі коридором.

— Що тут відбувається? — ошелешено запитав Рафаельйон, озираючись навколо. 

Тепер він помітив, як скелі тремтять, щілини в камені розходяться дедалі більше, а по підлозі повзе густа пітьма, поглинаючи все на своєму шляху.

— Треба знайти Таріеля. Він допоможе тобі вибратися, — каже Луксурія, не сповільнюючи кроку.

— А як же ти? — у голосі ангела прозвучало занепокоєння. — Якщо ми не підемо зараз, чужа Безодня заполонить наш дім. У тебе не буде шансу вирватися.

— Все буде добре, сріблянко. Просто йди й не витрачай сили на роздуми, — впевнено відказала демониця, хоча сама чудово розуміла, наскільки небезпечною стає кожна хвилина, проведена тут.

Луксурія продовжила перевіряти кімнати одну за одною, не залишаючи жодного місця, де міг би сховатися Таріель.

— Куди ж ти подівся, коли так потрібен? — прошепотіла демониця, так і не знайшовши останнього ангела.

Зрештою вони з Рафаельйоном повернулися до тронної зали. Луксурія зупинилася посеред приміщення й оглянула знайомі стіни, що тепер здригалися від сили Інферно.

— Господарко, — Рафаельйон повернув її до себе, заглядаючи в очі. — Він впорається самостійно. Ти всіх навчила покидати дім власними силами. 

Луксурія завагалася.

Із трояндової гущавини один за одним почали виповзати її лускаті улюбленці. Вони вибралися з рощі й завмерли неподалік, дивлячись на неї, наче теж чекали на рішення господарки.

Вона підізвала їх порухом руки, і улюбленці один за одним потягнулися до неї. Луксурія сховала їх у власному просторі, забираючи всіх із собою. 

— Гаразд, — нарешті вирішила вона.

Луксурія взяла Рафаельйона за руку, і вони разом рушили до поверхні, але обоє залишилися стояти на місці.

Демониця спробувала ще раз, та простір навколо раптом стиснувся, наче невидимі стіни зімкнулися з усіх боків. Вона напружилася й знову спробувала проштовхнутися до поверхні, докладаючи більше сили, але марно.

Рафаельйон зрозумів усе раніше за неї. 

— Пізно. Це більше не наш дім, — тихо прошепотів він. 

І в ту ж мить Інферно остаточно замкнулося навколо їхнього дому, повернувши назад до себе той простір, який колись демониця вирвала разом із Таріелем. Вони залишилися відрізаними від поверхні.

Луксурія рішуче повернулася до Рафаельйона.

— Тебе треба сховати, — твердо сказала вона, кивнувши в бік трояндової рощі. — Сиди тихо й навіть не думай висовуватися. Це наказ, Рафаельйоне. Захаріон прийде, я впевнена в цьому, і допоможе тобі. Ти мене зрозумів?

— Господарко... — ангел занервував. — Може, я й не найвідважніший, не найсильніший і точно не... не Кассіель, — сумно визнав він, відводячи погляд. — Проте я ніколи не залишу мою господарку, яка полонила моє серце.

На обличчі Луксурії з’явилася м’яка усмішка. Вона підняла долоню й торкнулася його щоки, і від цього невагомого дотику Рафаельйон затремтів. Така ніжна увага ніколи йому не належала, тому він не зміг приховати свої емоції.

— Прошу тебе, срібляночко. Не наражай себе на небезпеку. Зі мною все буде добре, — запевнила демониця.

Луксурія завмерла. Усмішка зникла з її обличчя, а погляд став настороженим. Вона відчула цю присутність майже фізично, наче холодний дотик ковзнув по шкірі. На мить заплющила очі, намагаючись розрізнити її серед густої енергії Інферно, а потім зібрала всі сили, які ще мала.

— Ліліт.

— Ми можемо разом сховатися... — почав Рафаельйон.

— Ні.

Відповідь пролунала різко, без жодного вагання. Луксурія схопила його за руку й повела до трояндової рощі за своїм троном. Не дозволяючи сперечатися, вона проштовхнула ангела крізь густі колючі гілки, ховаючи його серед троянд.

— Ти залишишся тут. Дочекайся Захаріона й усе йому розповіси. Він знайде мене, якщо щось станеться.

— Господарко...

— Сиди тихо! — востаннє наказала вона й підійшла до свого трону.

Усередині Луксурії все стискалося від тривоги. Вона хвилювалася за своїх ангелів, не знала, що сталося з Таріелем, і щойно втратила власний дім.

Демониця випросталася, підняла підборіддя й зайняла своє місце на троні. Страх залишився десь глибоко всередині, за холодною маскою спокою.

Ліліт вона зустріне не наляканою демоницею, яка щойно втратила все, а господаркою Безодні — з гордістю та величчю.