Раді Вас бачити!

Sectio IX: Veritas | Істина

«Істина не руйнує. Вона залишає тебе без виправдань»

— Одкровення Безодні ✟

Кассіель примружується, хмурить брови і хитає головою. Він відчуває, що черговий раз піддається маніпуляції демониці, коли в ньому прокидається цікавість.

— Ти викрала клинок мого брата, — кидає він. — Це очевидно.

— І часто ангели розкидаються своїми священними реліквіями? — хмикає демониця.

— Ми не… — він збивається й обурено видихає. — Ми не розкидаємося дарунками Творця!

— То, можливо, я відбила клинок у чесному бою з архангелом? — питає Луксурія, схиляючи голову.

— Ні, — заперечує Кассіель.

— А може, Михаїл сам зробив мені такий безцінний подарунок? — вона насолоджується тим, як кожне її слово розбурхує його ще більше.

Кассіель стискає щелепу так сильно, що починають боліти вилиці. Переступає з ноги на ногу, ніби це допоможе позбутися напруги, яка вже неприємно розливається тілом. Але погляд знову, проти його волі, сповзає на повні груди Луксурії.

Він пам’ятає їх на дотик. Пам’ятає, як вони м’яко наповнювали його долоні, як ніжно пружинила шкіра під пальцями… і як тверділи її соски від найлегшого доторку.

Спогад б’є занадто яскраво.

Кассіель різко відводить очі, втупившись на темний камін. Та це не рятує. Він усе одно відчуває її тіло майже фізично. Жар у кімнаті змішується з пряним ароматом вина і чимось… солодким, що тягнеться за Луксурією.

— Ти можеш прикритися? — голос виходить хрипкішим.

— Навіщо?

Кассіель відкриває рот, але так і не знаходить беззаперечного аргументу. Вона може швидко повернути проти нього будь-яке необережне слово

— Мені… незручно, — зрештою вимовляє ангел, вивчаючи ворсистий килим так уважно, наче там прихована відповідь на всі загадки Всесвіту.

— Безодня, який же ти нудний, Кассіелю! — пирхає демониця.

Вона стягує халат на грудях, хоч і без особливого ентузіазму. Дражливо, не відводячи від нього очей ні на мить.

— Сідай уже, — киває на крісло навпроти.

Ангел усе ж підходить ближче — цікавість до історії про клинок Михаїла виявляється сильнішою за бажання триматися від Луксурії на безпечній дистанції. Та чим ближче він опиняється, тим сильніше тіло зраджує його власному здоровому глузду.

Напруга сковує плечі й спину і осідає важким жаром унизу живота. Коли Кассіель опускається в крісло й кидає на Луксурію роздратований погляд, вона лише насмішливо вигинає брову.

— Тебе щось турбує, янголятко?

Кассіель випрямляє спину.

— Ні, — тихо відповідає він, чемно поклавши долоні на коліна, намагаючись повернути собі звичну стриманість. — То звідки в тебе клинок?

— Я забрала його у Михаїла, коли він завітав до мене в безодню і видихнувся у моєму ліжку від власної похоті, — пояснює демониця, уважно вдивляючись в ангела.

Луксурія помічає, як у Кассіеля сіпається щелепа. Ангел зводить брови до перенісся й скривлюється.

— Брешеш. Я в це не вірю, — заявляє без жодного сумніву.

— Чому?

Демониця ліниво всміхається, не зводячи з нього уважного погляду.

— Михаїл не міг прийняти твій гріх… Тоді він би не повернувся додому.

Перед очима Кассіеля мимоволі постають білосніжні крила брата, насичені золотим сяйвом. Ними завжди захоплювалися всі діти Творця — і сам Кассіель також.

Таким дивом просто неможливо не захоплюватися. Величні, сильні… мабуть, найбільші серед усіх. Навіть одне перо Михаїла ніколи не здавалося рівним його власним чорним крилам.

Від цієї думки всередині нього щось неприємно стискається.

— Справді? — демониця ледь схиляє голову. — Ти сам нещодавно прийняв гріх, янголятко. І якби міг повернутися додому, ніч зі мною тобі б не завадила.

Кассіель не знаходить слів для заперечення. І це злить ще сильніше, ніж її насмішки... Особливо коли частина його самого боїться, що Луксурія може мати рацію.

— Здається, ти майже нічого не знаєш ані про небеса, ані про безодню, ані про сам Всесвіт. Чим ти займався увесь цей час, Кассіелю?

Луксурія помічає, як він знову опускає погляд, а пальці на колінах напружуються.

— То ти звабила його, а потім викрала клинок? — вперто питає Кассіель, демонстративно ігноруючи її слова.

Демониця тихо видихає крізь ніс.

— Я створена для того, щоб дарувати гріх тим, хто його бажає, — повчально зауважує вона. — Але Михаїла я не зваблювала.

Луксурія задумливо крутить келих у пальцях, спостерігаючи, як темне вино повільно ковзає по склу.

— Гріх сам тягнеться до грішників проти волі демонів. Саме це і сталося з Михаїлом.

— Тобто звабила, — наполягає ангел.

Цього разу демониця дивиться на нього вже без поблажливості. У її погляді з’являється гострота, а пальці міцніше стискають келих.

— Твій святий Михаїл прийшов сюди й піддався власній похоті, яку лише підсилив мій гріх. А коли безодня остаточно його виснажила — заснув. Я скористалася моментом і забрала клинок після всього, що він зі мною зробив.

Луксурія згадує, яких зусиль їй коштувало не встромити те лезо йому просто в горло.

Вона пам’ятає, як стискала руків’я, стоячи над архангелом, і як тремтіли пальці від люті. Як безодня шепотіла їй закінчити все одним ударом. Але смерть здалася легкою карою. Надто милосердною.

Демониця захотіла іншого — помсти. Повільної й болючої. Такої, що роз’їдає душу.

— Усе це звучить… дивно. Якби Михаїл справді зробив те, про що ти…

— Якби ангели ставали грішниками через власні бажання, на небесах давно нікого б не залишилося, янголятко.

У її голосі лунає втомлена гіркота, проте Кассіель цього вже не помічає, коли починає сердитися.

— Я не вірю жодному твоєму слову, демонице.

— Я це бачу, Кассіель. Вважай це моєю особистою байкою, але не забувай, що у кожній історії сенс стає зрозумілим лише з часом.

— Це брехня, — впирається Кассіель. — Такого просто не може бути!

Його голос звучить різкіше. Він переконує вже не її — самого себе.

Демониця замовкає, задумливо ковзнувши поглядом по обуреному ангелу.

Зараз говорити з ним про подібне марно. Кассіель не чує і не хоче чути. А розуміння неможливо втиснути силою, тим паче коли в нього досі є найзручніше пояснення для всього у Всесвіті.

— Мене дивує лише одне… — тихо промовляє вона. — Чому архангел, який стежить за порядком і рівновагою, жодного разу не помітив грішників серед власних братів і сестер?

Крила Кассіеля смикаються й важко б’ють по підлозі. Вони випадково зачіпають столик збоку, на якому дзвенить посуд, порушуючи тишу.

— А може, ти засліплений від дня свого створення? — продовжує демониця, вдивляючись у його обличчя. — Тоді це б пояснило, чому ти єдиний маєш чорні крила.

Ангел завмирає.