Раді Вас бачити!

Демониця завела архангела до тронної зали, де вже був накритий довгий стіл. Запах їжі миттєво пробудив у ньому голод — гарячі страви, спеції, свіжий хліб... 

Шлунок болісно стиснувся. Ангелові хотілося лише одного — забути про все й кинутися до столу.

— Сідай, — Луксурія вказала на стілець.

Кассіель раптом завмер. Уважніше придивившись до цього надміру, він відчув, як усередині здіймається відраза.

Стіл ломився від страв, і це вже більше скидалося на бенкет ненажерливості, ніж на звичайний обід.

Смажене м'ясо потопало в густих соусах. Солодощі злипалися в липку безформну масу, а важкий запах спецій, алкоголю й гарячого жиру густішав із кожним кроком, доки саме повітря не стало майже непридатним для дихання.

Частина страв уже охолола, інші розповзалися на срібних тарілках. Дещо лежало просто на столі, просочуючи скатертину жиром і соусом, але ніхто навіть не намагався цього прибрати.

Кассіель відчув, як до горла підступає нудота. Перед ним був не обід. Перед ним був гріх, доведений до межі.

Ангел мовчки сів, насупивши брови.

Луксурія влаштувалася далі, на чолі столу, відокремлено від нього. Її крісло більше нагадувало трон — темний, витончений, із вигинами, схожими на живі форми.

Вона розслаблено відкинулася на спинку й підняла келих. Її губи торкнулися краю. Демониця зробила ковток із тією ж насолодою, з якою спостерігала за архангелом на іншому кінці столу.

— Ти можеш втратити дім, крила й благодать, Кассіелю. Але не потребу їсти, — нагадала вона про його слабкість. — Тобі потрібні сили хоча б для того, щоб зі мною сперечатися. 

Він не торкнувся навіть столових приборів, хоча голод дедалі сильніше скручував нутрощі.

Навколо тихо шипіли змії. Одні ліниво ковзали сходами вниз, інші звивалися поміж ніжками столу. Одна вже неспішно повзла до руки ангела, ніби чудово знала, що він не наважиться її відштовхнути.

— Я не можу, поки тут усе таке... огидне, — тихо відгукнувся Кассіель, відсмикнувши руку від змії, що підповзла надто близько.

Він відкинувся на спинку крісла й заплющив очі.

— Хоча б прибери їх від мене! — крізь зуби додав ангел.

— Що я чую, янголятко? Невже це гидування до створінь Божих? — Луксурія підхопила келих, жорстко всміхаючись.

Вона ледь помітно кивнула, і змія одразу насміліла. Плавно сповзла йому на коліна, а тоді переповзла до другого підлокітника, навмисно замикаючи його на місці.

Кассіель поклав руки на стіл, напружено стежачи за створінням, яке повернуло до нього голову з неприродно розумним поглядом.

— Не перекручуй мої слова, демонице, — пирхнув він. А тоді різко змінив тему: — Навіщо тобі Елораель?

— Тебе має хвилювати твоя доля, Кассіелю, а не чужа, — вона скривила губи в усмішці. — Хоча... відколи тебе взагалі почали хвилювати інші? Щось я не пригадую, щоб ти бодай раз ризикнув собою заради когось. 

Луксурія задоволено примружилася, коли ангел знову опустив очі. Але цього разу його пальці стиснулися в кулаки.

— Мене завжди хвилювала доля інших, — відгукнувся він.

— Настільки хвилювала, що ти навіть крило не підняв? — демониця не відступала. — Дав мені отруїти Едем гріхом. Дав іншим демонам спокушати людський рід...

Її голос похолов.

— Були великі битви між дітьми Безодні й ангелами. Гинули люди. Падали твої брати й сестри. А ти вирішив цього не помічати.

Вона нахилилася ближче до столу.

— І знаєш, що найцікавіше? Ти нікому не був потрібен, Кассіелю. Не на Небесах. Не серед людей. Навіть тут, у Безодні... до певного часу, звісно.

Усмішка Луксурії стала відверто знущальною.

— Що скажеш тепер, янголятко?

Кассіель вдихнув, ніби хотів відповісти. Та слова так і не зірвалися з його губ. 

Можливо… Вона мала рацію. Творець заклав у Кассіеля жорстоку місію — бачити чужий біль, але не втручатися. Йому було дозволено небагато. Лише терпіти. Бачити. І плакати. 

— Всесвіт не тримає мене в путах, Луксуріє, як це робиш ти, — невдоволено стиснув губи ангел, відчувши, як змія зімкнула одне кільце навколо його колін, а другим притиснула його вже до спинки стільця. Її важка голова опустилася йому на плече.

— Справді? — Луксурія засміялася. — О, Кассіелю... ти навіть зараз говориш так, ніби твоє існування має якийсь вищий сенс.

Її уважний погляд ковзнув його обличчям, поки вона м'яко завдавала нового удару:

— Але ти й сам досі не знаєш, хто ти без своєї місії. Можливо, ти просто сховався за нею? 

— Щоб зрозуміти Творця, треба бути вознесеним, демонице, — різкіше відповів він.

— Щоб зрозуміти вознесіння, янголятко, треба опуститися в саму глиб Безодні... і загубитися там, — зауважила Луксурія.

Вони мовчки свердлили одне одного поглядами. Її — холодний, усвідомлений, майже хижий. Його — гарячий, сповнений спротиву й утоми.

— Ти хотів їсти. Тож починай, Кассіелю, — наполягла демониця.

Ангел відвернувся, не бажаючи навіть дивитися на переповнений стіл. Особливо під її пронизливим поглядом і з важкою змією, що влаштувалася на його плечах, мов жива прикраса Безодні.

— Здається, нашому обіду бракує настрою. Гадаю, нам не завадить трохи музики... — її усмішка стала підозріло легкою.

Кассіель підвів очі.

Це йому зовсім не подобалося. Він уже не хотів цього обіду. Принаймні доти, доки ще був здатен ігнорувати голод.

Луксурія змахнула рукою, і важкі брами тронної зали повільно відчинилися від хвилі її сили.

Кассіель готувався заздалегідь. Невідомим залишалося одне: цього разу удар припаде на тіло... чи на свідомість? 

— Сріблянко, заграй нам щось для гарного апетиту. А то моє янголятко сьогодні надто вередливе, — весело кинула Луксурія, піднімаючи келих із вином.

Музикант стояв осторонь, у тіні. Світло свічок лише зрідка торкалося його постаті, а крила відливали холодним темним сріблом.

Він торкнувся порожнечі перед собою. Довгі пальці плавно ковзнули крізь повітря, ніби торкаючись невидимих струн. Між ними проступили тонкі золотаві нитки, мов павутиння у сонячному світлі. Вони тремтіли від кожного руху, слухняно вплітаючись у мелодію, що народжувалася. 

Перший звук народився майже нечутно — тонкий, мов подих. Він не розітнув тишу, а просочився крізь неї, повільно заповнюючи простір. Другий ліг поверх нього. Потім ще один...

Мелодія була тихою, невагомою. Вона не вимагала уваги, проте її було неможливо ігнорувати.

Кассіель не озирнувся, але його пальці напружилися на столі. Музика ковзала по шкірі, проникала глибше, знаходячи те, що він звик ховати навіть від самого себе, — тугу.

Його дихання стало важчим. 

У цій музиці не було хаосу Безодні. У ній звучало відлуння дому. Саме тому вона боліла у самому серці.

Золотаві нитки здригалися в руках музиканта, переплітаючись між собою, а мелодія здіймалася вище, ставала світлішою й на коротку мить ніби змінювала сам простір навколо.

Кассіель розплющив очі.

Це не могло бути випадковістю. Не тут. І точно не зараз.

Затамувавши подих, він озирнувся. 

— Рафаельйон... — прошепотів Кассіель, упізнавши свого брата.

Приголомшений погляд Кассіеля різко метнувся до Луксурії. 

— Що це означає?.. — у голосі ангела прорвалося люте обурення. — Ти що, зовсім сказилася?! — гаркнув він, остаточно втративши самовладання.