Раді Вас бачити!

Tactus | Дотик

«Найнебезпечніший дотик — той, після якого ти більше не хочеш бути колишнім»

— Книга Нижчих Імен ✟

Луксурія сиділа на краю ліжка тихо й терпляче, спостерігаючи за янголятком. Він спав глибоким, виснаженим сном, ніби втік від реальності, яку більше не міг витримувати.

Ангели швидко втомлювалися в Безодні. А ті, хто втрачав дім і джерело світла, ставали особливо вразливими під тиском нижнього світу. Їх виснажувало навіть саме існування тут. Тому демониця не заважала. Давала йому цей короткий перепочинок… перед черговою виставою.

Кассіель ворушився уві сні, ледь морщив ніс і ще сильніше втискався обличчям у подушку. Навіть там його щось переслідувало. Луксурія повільно простягнула руку до його чола, обережно прибрала пасма волосся з очей, щоб не лоскотали, й ледь помітно всміхнулася.

Він спав на животі, міцно обійнявши подушку, ніби тримався за щось безпечне й знайоме. Його крила — важкі, виснажені — лежали по обидва боки, частково накриваючи тіло, ніби й досі намагалися його захистити.

Луксурія тихо зітхнула, ковзаючи поглядом по кожній пір'їні.

Вона намагалася уявити, як це — жити серед світла, носячи в собі щось темне, помітне для всіх. Але їй було знайоме інше: постійне прагнення вибратися з пітьми нагору, туди, куди діти Безодні ніколи навіть не намагалися дивитися.

Демониця перевела погляд, уважніше роздивляючись кімнату. Тут не було нічого, що могло б її зачепити. Лише золоте сяйво, до якого навіть в ілюзії доводилося звикати.

І все ж… не тільки вона виглядала тут чужою. Він — теж. Особливо його чорні крила, що вирізнялися на тлі білих шовкових простирадл.

— Ні… не треба… — раптом прошепотів Кассіель.

Луксурія одразу нахилилася ближче, зацікавлено вдивляючись у його обличчя.

— Тільки не… це… — він напружився, міцніше стискаючи подушку. — Луксуріє… — прошипів крізь сон.

І в цю мить її терпіння вичерпалося.

Вона не могла проникнути в його думки так, як хотіла б. Але її сутність — сама похіть і спокуса — була здатна торкатися значно глибше. Не напряму, а обхідним шляхом.

Луксурія ледь відчутно опустила долоню на його спину, між крилами, й випустила частину своєї природної сили, обережно спрямовуючи її.

По шкірі ангела пробігло червоне мерехтіння — тонке, майже прозоре. Він завмер.

Демониця прикрила очі, повільно розчиняючись у цьому відчутті, просочуючись разом із власною силою в чужу свідомість. Вона не бачила його снів. Проте могла вплестися в них і змусити їх підлаштуватися під її ритм.

І поки Кассіелю снилося, як Луксурія катувала його, зі зловтішним сміхом видираючи крила, демониця вже змінювала сприйняття цього жаху.

Вона ділилася з ангелом своїм тихим бажанням, обережною спокусою й дивною, майже неприродною для себе ніжністю. Свідомість Кассіеля повільно тьмяніла під впливом сили підступного гріха, втрачаючи межу між страхом і чимось значно небезпечнішим.

Луксурія повільно вела пальцями по його спині, і цей легкий лоскіт викликав у нього ледь помітну усмішку крізь сон. 

Демониця не поспішала — давала йому звикнути до нового сну, який він бачив, а вона — відчувала.

Вона підсунулася ближче до сплячого янголятка. Схилилася, торкнулася губами його вилиці, перебрала пальцями скуйовджене волосся, а потім обережно поцілувала його вуста.

Її дотики були легкими, ковзкими, звабливо м'якими. І поки вона торкалася його наяву, уві сні Кассіель бачив вже зовсім іншу демоницю: без рогів, без чужих крил, у сукні з тонкого мережива й із тихою, теплою усмішкою.

— Чекай… — вирвалося з його вуст, коли він раптом відчув цей дивний дисонанс.

Він різко схопив її за руку й жадібно вдихнув повітря.

— Спробуй мене, янголятко... — її обволікаючий голос лунав біля самого вуха. — Тобі це не зашкодить.

Вона обвивала його, мов змія, не відпускаючи ні в реальності, ні уві сні.

— Чого ти бажаєш, Кассіелю?.. Розкажи мені — і я дам тобі це, — спокушала демониця, терпляче чекаючи на його відповідь.

— Ні... Нічого... — впирався він, проте не відштовхував її й не відвертався від пестощів.

— Поцілуй мене, янголятко. Спробуй мене на смак...

Вона наполегливіше притиснулася до його губ, і ті зрештою покірно впустили її. 

Луксурія всміхнулася, лагідно притримуючи його підборіддя.

— Ще, Кассіелю... Я хочу відчути більше...

Її вільна рука ковзнула оголеною спиною вздовж хребта — повільно, дражливо, змушуючи його здригатися від кожного дотику. Потім вона занурила пальці під жорстку тканину його штанів, стиснула сідницю й необережно провела нігтями по чутливій шкірі.

Він коротко, ледь чутно простогнав. І саме цієї миті щось у ньому прокинулося раніше, ніж він сам устиг це усвідомити.

Кассіель здригнувся й підскочив на ліжку. Сів, важко дихаючи, й одразу вп'явся поглядом у Луксурію.

Він дивився на неї широко розплющеними блакитними очима, і досі не міг збагнути, де закінчилося одне й почалося інше.

Ангел рвучко вдихнув і відчув, як усередині стрімко здіймається хвиля роздратування, коли усвідомив, що саме вона з ним зробила.

— Ніколи! Ніколи так не роби! — врешті вичавив він, різко сіпнувши плечима.

— Ти занадто вразливий... — тихо засміялася Луксурія, сідаючи рівніше. — Невже так боїшся моєї спокуси, янголятко?

На його обличчі проступив рум'янець. Але цього разу інший — густіший, гарячіший, просякнутий злістю.

Його груди важко здіймалися від напруги, яка досі не відпускала тіло. Він провів рукою по обличчю.

— Ти не маєш права торкатися мого розуму! — голос зірвався, і ангел на мить заплющив очі. — Ці твої підступи... низькі й огидні!

Луксурія звела брову й ковзнула поглядом нижче. Вона помітила, наскільки сильно він був збуджений, попри всі спроби довести протилежне.

— Вразливий... але чутливий, — тихо мовила демониця з ледь помітною усмішкою. — Хіба ні?

Кассіель смикнув ковдру, накриваючи себе. Його помітно трусило від емоцій, що проривалися назовні, а очі спалахнули небесною блакиттю.

— Не гнівайся, — лагідно додала вона. — Це був лише сон... У реальності я не стану нічого в тебе просити. Тільки вимагати.

Він вороже подивився на неї з-під брів.

— І мені навіть не потрібно тебе змушувати, янголятко, — продовжила Луксурія. — Ти все зробив сам. А те, що ти досі тремтиш від моїх дотиків, лише доводить, що ти їх відчував.

— Ти навіяла свій гріх! — обурено вигукнув він, спалахнувши від чергової хвилі сорому. — Без цього ти не здатна спокусити. Особливо... якщо справа не лише в тілі!

На мить запала тиша. Луксурія здивовано видихнула... а потім раптом розсміялася. Голосно, щиро, так несподівано живо, що Кассіель мимоволі зіщулився й трохи відсунувся на ліжку, сильніше втиснувшись у подушки.

— Яка ж ти свята наївність... — пирхнула вона.

Демониця подалася вперед, різко скорочуючи відстань між ними. Крило ангела інстинктивно зрушилося, прикриваючи його від неї, але не від її погляду.

— Ти — мій останній гріх, Кассіелю. Твої брати й сестри падали не через моє тіло. Вони падали через самих себе. Через власну пітьму, яка живе в кожному з нас так само, як і світло. 

Вона торкнулася його пружного торса й повільно провела нігтем униз, до пояса штанів, поверх яких ковдра окреслювала його збудження більше, ніж приховувала.

— Але з тобою в мене інша пристрасть, — зізналася Луксурія з таємничою усмішкою. — Я хочу пройти з тобою повне коло мого гріха.

Її голос став оксамитовим.

— Мене притягує твоє світло. І я точно знаю, що тебе притягує моя пітьма. То навіщо відмовлятися від цього задоволення?

— Ти... — він ледь не задихнувся від нового спалаху обурення. — Ти мариш!

— Переконуй себе в цьому скільки завгодно, янголятко, — спокійно відповіла вона. — Але не забувай: демони ніколи не відмовляються від спокуси.

Кассіель відвернувся.

— Та врешті... тобі треба освіжитися, переодягтися й поїсти.

На мить ангел почувався худобою, яку терпляче відгодовували перед забоєм. І як би він не намагався залишатися стриманим і байдужим, очі все одно видавали вразливу образу.

— Ти хочеш поплакати, янголятко? — вона жадібно впіймала його погляд.

Він кліпнув очима й мимоволі зіщулився ще сильніше.

— Не стримуй себе, — тихо додала Луксурія. — У моїй Безодні тобі дозволено все.

Кассіель нервово ковтнув, навіть не уявляючи, скільки всього вона вже замислила.