Раді Вас бачити!

Abyssus | Безодня

«Безодня не просить впасти. Вона терпляче чекає, поки ти сам зробиш крок»

— Пророцтво Сьомого Слова ✟

Луксурія без поспіху натягувала сукню, недбало граючись із зав'язками, і дивилася на свого ангела.

Він лежав до неї спиною, згорнувшись клубком на холодній підлозі, й удавав, що спить.

Демониця поблажливо всміхнулася. Її погляд повільно ковзнув його оголеним тілом і зупинився на тонких рожевих смугах, що проступили на шкірі. Вони нагадали їй про той тихий, зрадницький стогін, який вирвався з його грудей наприкінці.

Вона облизнула губи, насолоджуючись його покорою. Тихою і вимушеною, але цього разу — достатньою.

Демониця проявила свою милість, послабивши пута.

— Ти звикнеш швидше, ніж думаєш, — м'яко сказала вона.

Луксурія вийшла із зали, не озирнувшись.

Щойно кам'яні врата глухо зачинилися, Кассіель стрімко підвівся. Схопив штани й поспіхом натягнув їх тремтячими руками, мружачись від болю, що досі пронизував крила.

Демониця повернула йому можливість рухатися, але крила, як і раніше, залишалися стягнутими ланцюгами, не залишаючи навіть найменшої надії на свободу.

Ангел провів долонею по оголеному животу, ніби намагався переконатися, що це все ще його тіло. Потім торкнувся грудей, плечей — місць, де її нігті залишили неглибокі, але відчутні сліди. Шкіра палала, зберігаючи пам'ять про кожен її дотик. І не всі відмітини залишили нігті. Деякі були слідами від її зубів.

Кассіель різко видихнув і прикрив долонями по обличчя, на мить затримавши їх на очах.

Одного цього руху було замало. Від її гріха неможливо було відмитися. Він уже проник набагато глибше, ніж Кассіель був готовий собі зізнатися.

Поряд, просто на підлозі, лежала сорочка — розірвана, зім'ята, жалюгідна у своїх клаптях. Він підняв її й довго дивився на понівечену тканину.

Заплющив очі, стримуючи гнів. Намагався не дозволити йому вирватися назовні, не дати собі відчути більше, ніж уже відчував. Але найдужче в ньому розливався сором. Повільно, невідворотно він заповнював кожен куточок його сутності.

Кассіель втомлено всівся на сходи, що вели до її трону, й опустив погляд у підлогу. Саме туди, де ще зовсім недавно Луксурія підкорила його своїй волі, наче він був її власністю. 

Йому було нестерпно ніяково від того, що він відчув поруч із нею. І ще гірше — від того, що Луксурія змусила його не лише відчувати, а й бажати. Як грішника, без жодної святості, з глухою, майже тваринною жагою.

Кассіель здригнувся, почувши важкий рух кам'яних врат. Усе його тіло напружилося, і він розгублено завмер. Ангел ще не був готовий до її повернення. До того, що Луксурія знову переступить поріг із тією самою метою — спокусити, затьмарити, розчинити його волю у власній похоті.

Та до зали увійшла не демониця. Без поспіху, впевнено, ніби це місце належало їй так само, як і господині Безодні, до нього наближалася його сестра — Елораель.

Кассіель приголомшено підвівся, відчувши в собі силу, якої не очікував. Його погляд жадібно вчепився у знайомі риси: карамельні очі із золотавим відблиском, легку ходу, ту саму спокійну усмішку.

Елораель змінилася.Її крила, колись теплі, медового кольору, тепер були чорними. Не просто темними, а позбавленими того живого світла, що колись дихало в кожному пері. Легка сукня спадала з її плечей тьмяним шовком, ніби й сама увібрала в себе відлуння пітьми.

— Брате... — тихо прошепотіла вона, зупинившись зовсім поруч.

Кассіель не стримався.

Подавшись уперед, він міцно обійняв її, ніби боявся, що сестра так само раптово зникне, як і з'явилася.

— Елораель... — його голос урвався. — Я так давно тебе не бачив... Що ти тут робиш?

— Скучив, братику? — запитала вона, трохи відхилившись і зазирнувши йому в очі. Її пальці обережно відкинули темні пасма з його вологого чола.

Так. Він скучив.

Минуло кілька довгих століть відтоді, як він бачив її востаннє. Від того дня, коли архангели винесли їй вирок за її втомлене милосердя й вигнали з дому, Кассіель більше не відчував присутність сестри навіть серед людей. Вона просто зникла.

— Ти прийшла по мене? — тихіше запитав він, ковзаючи поглядом темними закутками зали, де міг хтось ховатися. — Нам треба звідси йти. Поки вона не повернулася, — пошепки додав він.

— Кассіелю, мій любий братику... — сестра лагідно всміхнулася. — Я тут уже достатньо давно, щоб Безодня стала моїм домом. Домом, з якого мене ніхто не виганяє. Ми залишимося тут.

Слова сестри приголомшили Кассіеля.

Він нервово опустив погляд — на її руки, на цей неприродний спокій... А потім знову перевів його на крила.

Кассіель був єдиним ангелом, чиї крила вкривало чорне пір'я серед небесного світла. Через це брати й сестри завжди трималися від нього осторонь — обережні, стримані, насторожені. У занепалих усе було інакше. Їхні крила темніли через втрату віри. Через власний вибір. Через шлях, який уже ніколи не вів додому.

Тепер він розумів: його сестра не просто зникла. Вона підкорилася Безодні.

— Господарка звеліла про тебе подбати, Кассіелю, — тихо пояснила Елораель.

Її погляд затримався на подряпинах, що вкривали його оголене тіло. У цій короткій мовчанці було значно більше розуміння, ніж він хотів побачити.

— Ти як? У порядку?

Ангел відвів погляд. Сором, який він так відчайдушно намагався стримати, раптом став майже нестерпним.

— Кассіелю, тобі немає про що хвилюватися, — додала вона, обережно беручи його за долоню. У її голосі не було ані насмішки, ані жалю. Лише дивний, незрозумілий йому спокій. — Найстрашніше — перший раз. Потім... стає легше.

Ці слова впали між ними важче за будь-які пута.

— Перший раз?.. — обурено перепитав ангел. — Ти не при тямі, Ел! — жорстко промовив він, відступаючи на крок. 

У його погляді промайнула недовіра. Обережно, але рішуче він вивільнив свою руку. 

— Це... не ти.

На мить йому справді здалося, що перед ним стояла не сестра, а щось, що лише носило її обличчя. Він не бачив у ній ані туги за домом — справжнім домом, — ані каяття. Навпаки. Вона виглядала дивно примиреною.

— Це все ще я, Кассіелю, — спокійно запевнила вона. — А тепер ходімо. Безодня навіює ангелам втому. Тобі потрібно відпочити.

— Відпочити? — сухо перепитав він. — Ти не допоможеш мені звідси вибратися?

— Звідси — допоможу. Для тебе вже підготували інше місце. Значно затишніше.

Кассіель завмер, відчуваючи, як остаточно втрачає ту сестру, яку знав. Вона була однією з небагатьох, хто говорив із ним. Бачила його самотність і не відверталася. Підтримувала.

Тепер від Елораель більше не віяло ні милосердям, ні бажанням простягнути руку.

— Кассіелю, — тихо покликала вона, коли він так і не зрушив із місця. — Мене ти можеш не слухати. Але коли повернеться Луксурія... — вона на мить замовкла, уважніше вдивляючись у його обличчя, — навряд чи в тебе буде шанс відпочити найближчим часом.

Кассіель важко видихнув і зрештою підкорився. Повільно рушив за сестрою.

Занадто багато питань залишалися без відповідей. І він хотів отримати їх якомога швидше.