Раді Вас бачити!

Sectio XI: Relicti | Полишені

«Найважче дивитися в очі не ворогам. А тим, кого колись називав родиною»

— Записи Вартових Брам ✟

Демониця зацікавлено схилила голову, коли Кассіель, уже зібравшись, черговий раз поправляє комір і озирається.

Святковий костюм сидить на ньому бездоганно. Білосніжний сюртук, оздоблений тонкою срібною вишивкою, підкреслює ширину плечей і пряму поставу. Жилет щільно облягає торс, акцентуючи вузьку талію, а комір сорочки без ґудзиків додає образу бунтарства.

Поверх жилета спадає довгий камзол. Важка тканина сягає самої підлоги, подовжуючи силует і надаючи йому шляхетної величності, а великі чорні крила за спиною створюють разючий контраст із білим одягом.

Він виглядає так, ніби мав би стояти серед небесного двору, а не готуватися до вечері в самому серці безодні.

Кассіель помічає її погляд і ледь примружується.

— Що?

— Милуюся, — куточки губ демониці сіпаються в усмішці. — Тобі безперечно личить білий колір, янголятко, — каже вона задоволено й ступає ближче, розглядаючи ангела.

Його погляд не менш уважно ковзає по її постаті.

Чорна сукня охоплює кожен вигин фігури. Корсет окреслює тонку талію, а складне мереживо, розшите чорним коштовним камінням, обіймає груди та шию, нагадуючи витончену прикрасу. Напівпрозорі рукави спадають донизу легкою вуаллю, а темна тканина струмує вздовж ніг м'якими хвилями. 

Луксурія чудово знає, яке справляє враження, і безсоромно цим користується, коли ступає до нього ближче. 

— А тобі личить чорний... — зачаровано дарує він комплімент.

— Справді? — вона ледь не втискається в нього, через що аромат троянд огортає ангела.

Демониця проводить долонею по його грудях і піднімається вище. Вона тягнеться до нього, ледь привідкривши вуста. Кассіель, затамувавши подих, уже прикриває очі, готовий відповісти на поцілунок.

Та коли насправді нічого не відбувається і він чує тихий насмішкуватий видих, то відкриває очі й насуплюється.

Луксурія задоволено облизує губи, а тоді залишає короткий поцілунок на його вилиці.

— Ходімо, янголятко. Залишимо пустощі на потім, на нас уже чекають, — вона підхоплює його під лікоть, змушуючи рушити до тронної зали.

— Хто саме? — поцікавився Кассіель.

— Незабаром сам усе побачиш… — лукаво всміхнулася демониця.

Вона помітила, як він знову поправив комір, хоча той зовсім не заважав.

— Нервуєш? 

— Ну знаєш... — він знизав плечем. — Останній раз був достатньо жахливим, щоб я зненавидів твої застілля, — пробурчав він.

— Це ти зараз звинувачуєш мене в поганій організації, коли сам міг вплинути на перебіг подій? — вона показово закочує очі. — Як же це... по-ангельськи.

Луксурія ковзнула по ньому поглядом, гмикнув. 

— Ви, ангели, завжди знаходите винного десь поруч, аби тільки не дивитися на власний вибір, — її голос похолодішав.

Він терпляче видихнув, намагаючись проігнорувати її думку, яку кортить оскаржити.

— Знаєш, що мене найбільше дивує? — продовжила Луксурія. — Ти досі поводишся так, ніби не можеш звідси піти, якщо справді цього захочеш.

Вона злегка схилила голову.

— І знаєш чому ти так міцно тримаєшся за свою благодать? Вона звільняє тебе від відповідальності за власні рішення. Якби грішниками ставали так, як вас вчать на небесах, ти б безперечно став одним із них. Гадаю, тобі підходить саме мій гріх…

— Думаєш, я не розумію, що ти робиш? — він різко зупинився й поглянув на Луксурію з-під брів. — Я не настільки сліпий, як тобі хочеться вірити.

Крила розправилися за його спиною, заповнюючи собою коридор. Вона спокійно простежила за цим рухом, недобро посміхнувшись. 

— Не роби з мене дурня, демонице. У моїй природі слідувати за долею, а не сперечатися з нею. І зараз я йду за тобою. Та навіть якщо я вигнанець, все одно залишаюся архангелом з вірою і благодаттю, — ледь не прогарчав він.

— Чи надовго? — поцікавилася вона, спостерігаючи, як його сині очі спалахують праведним гнівом. — Ти злишся не на мене, янголятко…

— Думаєш? — він сіпнув підборіддям. — А мені здається, ти із захватом підігріваєш мене для цього застілля.

Луксурія всміхнулася, визнаючи, що ангел дійсно бачить значно більше, ніж говорить.

— Я вже сердитий. Цього тобі достатньо? — він склав крила за спиною, стримуючись. 

— Кассіелю... — демониця зітхнула.

Піднявши руку, вона торкнулася долонею його щоки й заглянула в блакитні очі, що палають від гніву.

— Мені завжди буде мало.

Луксурія не дає йому шансу відступити.

Її пальці увіп’ялися в потилицю ангела, нігті легко дряпають шкіру під волоссям, і вона рвучко притягує його до себе. Губи зіштовхуються жорстко — гарячі, вологі, і безмежно голодні. 

Вона не просить дозволу, а бере, що хоче. 

Язик ковзає між його стиснутих губ, розсуває їх і глибоко проникає. Кассіель видихає їй у рот. Його крила здригаються за спиною, пір’я наїжачується, і тіло вже його зраджує.

Вона дражнить, підкорює, відступає лише для того, щоб увірватися ще глибше. Зуби кусають його нижню губу, а язик заспокоює гарячим ковзанням.

— Ось так, мій сердитий… — шепоче вона в його розтулені губи. 

Він важко ступає вперед, притискає до себе демоницю й однією рукою впирається в стіну за її спиною. Друга рука вже сама лягає на її поперек, притягуючи ближче.

Луксурія усміхається, відчуваючи стегнами, як швидко він твердіє.

Демониця глибше запускає пальці в його волосся і тягне, змушуючи відкинути голову, торкається губами шиї і цілує ще брудніше. Її вільна рука ковзає вниз по його грудях, по напружених м’язах живота й нижче. Долоня обхоплює його через одяг, стискає.

Кассіель застогнав їй у рот, а його стегна вже знайомим рухом подаються вперед, у її руку.

Блакитні очі, що досі горять від гніву, спалахують гарячим бажанням. Він забуває, чому сердився. Залишається тільки її смак, тепло й те, як відчайдушно його тіло знову вимагає ще.

Достатньо награвшись, Луксурія раптово відштовхує Кассіеля. 

Ангел відступає, важко дихаючи, з палаючою шиєю, явним збудженням під тканиною і рум’янцем на щоках. Під її зверхнім, задоволеним поглядом він стоїть скуйовджений і зі слідами її укусів, намагаючись приховати власну шаленість. 

Підхопивши його під лікоть, демониця, наче нічого не сталося, веде його далі коридором.

Він замовк, коли вир думок стає тягарем, а в голові шумить.

Злість, яку Луксурія так майстерно витягла на поверхню, тепер вирує всередині Кассіеля, не даючи йому повернутися до звичної холодної рівноваги. Тісні штани ще сильніше відволікають, тиснучи на явне збудження. 

Демониця бачить це все — розхитаного, напруженого, готового і розуміє, що вир емоцій незабаром прорветься потужним вибухом.

Коридор виводить їх до масивних дверей тронної зали. Важкі, оздоблені темним металом, вони височіють попереду й змушують ангела нервувати ще сильніше.

Демониця кладе долоню на холодний метал ручки й переводить погляд на ангела.

— Готовий? — запитує вона з підступною усмішкою. 

Не дочекавшись відповіді, Луксурія натискає на ручку. Важкі двері безшумно відчиняються, пропускаючи їх до тронної зали.

Кассіель робить крок уперед і завмирає.

Довгий стіл уже накритий до вечері. У повітрі змішалися аромати спецій, вина й гарячих страв, а десятки свічок відкидають мерехтливі відблиски на темне дерево та золоте оздоблення.

Розмови стихають після їхньої появи. Спершу одна. Потім інша. Зрештою в залі западає майже повна тиша.

Погляд Кассіеля ковзає по обличчях присутніх, і всередині все важко обривається. 

Спершу він думає, що помилився. Але ні. Він знає кожного з них — їхні риси і колись сяючі крила, які тепер тьмяно лежать за спинами. 

Архангел різко видихає все повітря з легень і переводить на Луксурію приголомшений погляд. 

— Тобі це не минеться, демонице...