Раді Вас бачити!

Sectio XII: Praesagium | Передвістя

«Кожне пророцтво починається з події, яку всі вважають випадковістю»

— Літопис Хранителів Реліквій ✟

Кассіель уже вкотре обійшов просторі покої, так і не знайшовши собі місця. Він зупинявся біля каміну, повертався до столу, машинально торкався спинки крісла, але майже одразу знову починав ходити. 

Пальці раз по раз стискалися в кулаки, досі пам'ятаючи удари, яких він завдав братові. Архангел уже кілька разів відмивав руки, але відчуття теплої крові на долонях нікуди не зникало. 

Думки плуталися, не дозволяючи зосередитися на чомусь одному. Перед очима раз по раз спливали обличчя братів, сестер... і Луксурії. Жодне з них не давало йому спокою.

Він важко видихнув і вкотре перевів погляд на двері. 

Навіщо він узагалі прийшов сюди? Елораель мало не благала залишити господарку в спокої, але Кассіель однаково переступив поріг її покоїв. 

Хотів почути пояснення? Звинуватити? Поставити запитання? Чи просто подивитися Луксурії в очі після всього, що сталося? Жодна відповідь більше не здавалася правильною. Усередині зростав дивний неспокій, який дратував ангела ще сильніше.

Ледь у коридорі почувся знайомий ритм кроків, Кассіель завмер. Він інстинктивно випростався, уважно стежачи за дверима. Коли вони відчинилися, архангел уже був готовий зустріти звичну Луксурію — грайливу і з черговою насмішкою на вустах.

Натомість до покоїв увійшла зовсім інша демониця. Вона навіть не подивилася на нього. Спокійно зачинила за собою двері, пройшла до столика й налила собі у келих джерельної води. 

Кассіель одразу помітив, наскільки важкою стала її хода. Жодних грайливих рухів і провокацій — навіть словом не зачепила. Стала спиною до нього, задивлена в полум’я каміна, ніби його присутність зараз була для неї найменшою з турбот.

Він насупився.

— То про що ти хотів поговорити, янголятко? — тихо спитала Луксурія, так і не повернувшись.

— Я... — архангел розгублено замовк. Усі слова, які здавалися такими правильними, раптом розчинилися. — Я хотів... 

Він сердито видихнув через ніс і провів пальцями по волоссю.

— Ти й сама прекрасно все розумієш.

Луксурія озирнулася. Її погляд незвично холодний і важкий.

— Тобі було велено відпочивати у своїх покоях.

— Відпочивати? Після всього, що сталося? — обурено перепитав Кассіель. — Я хочу знати, навіщо вони тобі!

— Твої брати і сестри залишаються тут лише тому, що самі цього хочуть. Безодня давно стала їхнім домом. А ще... вам, святим, завжди потрібен хтось, кому можна служити. Хтось, хто стоятиме над вами. Як бачиш, із цим я справляюся цілком непогано.

— Та що ти взагалі про себе уявила?! — прошипів він, і стрімко скоротив відстань між ними. — Гадаєш, це смішно?

Ангел на емоціях змахнув рукою — і келих вилетів із її пальців. Кришталь вдарився об кам'яну підлогу й розлетівся на уламки. 

Луксурія навіть не здригнулася. 

— Полегшало? — демониця потягнулася за іншим келихом, наповнюючи його водою. 

Кассіель слідкує за кожним її рухом, поки його груди здіймаються від гніву, який вже неможливо стримувати. 

— Не смій зі мною гратися!

— Повір, я надто втомилася для цього, — вона зробила ковток, прикриваючи очі.

Він вдивляється в її обличчя уважніше. Під очима залягла дивна тінь, звична гостра усмішка так і не з’явилася на губах, а плечі скуті і напружені.

— Щось сталося? — запитання вирвалося раніше, ніж він встиг його придушити.

— Хіба це має для тебе значення? — кутики її губ ледь помітно сіпнулися.

Щойно вона поставила це запитання, Кассіель зрозумів, що відповідь йому й справді не потрібна. Ця думка тільки сильніше розпалила в ньому роздратування.

— Ти права. Мене це не стосується, — кивнув він. — Тоді маю до тебе… прохання. Я хочу побачити Анаель. Відведи мене до неї.

— Ні.

Відповідь пролунала так швидко й твердо, що Кассіель мимоволі здивувався.

— Ні? Чому? Вона моя сестра. Якщо вже показала мені їх усіх, то я маю право…

— Я сказала — ні! — її голос прозвучав так владно й гостро, що в покоях запала напружена тиша. 

Кассіель не відводить від неї погляд, коли її бездоганна незворушність дала тріщину. 

— Я хочу її побачити! — він повільно закипає від гніву. — Чому я не можу поговорити з власною сестрою?

— Ти ні з ким не будеш бачитися, поки я цього не дозволю. Я не збираюся повторювати це ще раз. Тим більше — щось пояснювати. Виконуй мої накази, янголятко, тоді все буде добре.

— Луксуріє… — він похитав головой. — Ти не маєш жодного права мені наказувати. 

— Справді? — питає демониця, намагаючись приборкати власне роздратування. — Нагадаю, що ти досі перебуваєш у моїй безодні, Кассіелю. А отже...

— Твоїй? — перебив її архангел, насмішкувато скрививши губи. — Хоча б собі не бреши. Нічого твого в безодні немає. Ти лише демониця, яка прислужує вищим істотам. А це все... — він повільно обвів поглядом покої. — Ще велике питання, де ми перебуваємо насправді. 

Луксурія не відповіла. Проте її мовчання зміцнило його впевненість в тому, що він нарешті торкнувся чогось справді важливого.

— Думала, що сама найрозумніша? — кутики його губ сіпнулися в колючій усмішці. — Я ніколи не бував у безодні. Але достатньо було пройтися цими залами, щоб зрозуміти найголовніше — щось тут не сходиться. Надто тихо і спокійно... Так не виглядає місце, яке від початку створення Всесвіту називали осередком зла. 

Демониця підійшла ближче. Вона вдивляється в його блакитні очі, зважуючи кожне сказане слово.

— Де б ми не були, моє розумне янголятко, ти все одно мене слухатимеш.

Кассіель демонстративно закотив очі.

— І якщо вже прийшов до моїх покоїв... будь слухняним архангелом. Лягай у ліжко й приготуйся дарувати насолоду своїй господарці, — вона кивнула в бік широкого ліжка. — Поспішай. Коли я в поганому настрої, стаю особливо нестерпною.

Він відступив на крок, відчуваючи, як її близькість дедалі сильніше вибиває його з рівноваги.

— Ти божевільна! — викрикнув Кассіель. — Думаєш, що після всього цього я буду тебе… задовольняти?

— А що, не будеш? — демониця підняла брову.

— Знаєш… Я сам у всьому розберуся. А ти, господарко, пошукай собі когось слухнянішого. Я більше не збираюся повторювати одну й ту саму помилку.

Архангел підняв підборіддя і з холодною зверхністю зрівняв її поглядом. А потім рвучко розвернувся й рушив до дверей.

— Кассіелю. Краще зупинись.

Він навіть не сповільнив кроку.

Вона подивилася на його рівну, непохитну спину, на рішучий крок до дверей — і щось усередині Луксурії обірвалося. 

Рука злетіла в бік старої скрині біля каміна. Накривка відчинилася з гуркотом. Срібні пута, мов живі змії, вирвалися назовні й стрімко ковзнули кам’яною підлогою.

Кассіель уже майже дістався дверей, коли холодний метал міцно обхопив його щиколотки.

— Що за?..

Архангел похитнувся, інстинктивно розправив крила й підняв руки в сторони, шукаючи рівновагу.

Луксурія стиснула пальці в кулак і смикнула руку до себе.

Пута рвонули ангела з неймовірною силою назад. Він зачепив плечем одвірок і важко гепнувся обличчям уперед на кам’яну підлогу. Метал безжально поволік його назад, наче ляльку, змушуючи долоні марно ковзати по гладкому каменю.

За мить Кассіель опинився біля її ніг і розлючено засичав.

— Ти забув, де твоє місце, янголятко, — промовила вона, посміхнувшись. — Схоже, я була з тобою занадто поблажливою...

Вона ступила крок уперед, майже торкаючись носком чобота його розправленого крила.

— Я раджу тобі якнайшвидше згадати, хто тут господарка.

Луксурія стиснула кулак і пута миттєво відгукнулися. Вони тугіше стягнули його щиколотки й потягнули Кассіеля до каміна, туди, де на підлозі лежали подушки. Кінець кованого ланцюга з глухим ударом врізався в стіну й намертво вп'явся в камінь.

Архангел важко сів, розкидавши подушки, і сердито смикнувся вперед. Ланцюги глухо брязнули, але тільки сильніше врізалися в шкіру.

Луксурія мовчки спостерігала за його марними спробами звільнитися. Вона більше не всміхалася. Роздратування, гнів і незрозуміла гіркота змішалися всередині в тугий клубок, який дедалі важче було стримувати.

— Зніми це з мене! — гаркнув Кассіель, смикаючи пута.

Цієї миті над каміном пролунав ледь чутний тріск зовсім іншого характеру. 

Кассіель машинально підвів голову і завмер.

— Це... так і має бути? 

Луксурія примружилася. Спершу вона не зрозуміла, що привернуло його увагу, але, прослідкувавши за поглядом архангела, обернулася.

Її дерево, століттями схоже на закам’янілий мертвий силует, оживало. Чорні гілки вкривалися свіжими пагонами, а між ними повільно розпускалися криваво-червоні бутони троянд.

— Це… неможливо… — прошепотіла демониця.

Позаду знову загриміли ланцюги.

— Я залишуся! — вигукнув Кассіель, смикаючи пута. — Зніми з мене цю гидоту...

Луксурія ще мить дивилася на дерево, ніби боялася, що видіння зникне від найменшого руху. Потім перевела погляд на Кассіеля. Обличчя її знову стало незворушним.

Не сказавши більше жодного слова, вона розвернулася й рушила до дверей.

— Луксуріє! — загарчав Кассіель їй услід. — Не залишай мене так! Повернись!