Раді Вас бачити!

Луксурія дивилася на чорні крила, задумливо провівши язиком по губах. Демониця бачила — він уже знав про її присутність.

Його голова повільно повернулася, а погляд ковзав залою, торкаючись кожної живої істоти й шукаючи того, хто порушив рівновагу світу.

Демониця без поспіху ступала до нього зі спини. Люди озиралися, затримували погляди на дивній сукні і неприродно величній поставі. Вони відчували, що щось не так, але не розуміли що саме.

Ніхто не бачив темних рогів, що ховалися в тіні.

Луксурія йшла, не відриваючи погляду. Не від крил — нижче. Світлі босі стопи на холодному камені. Нерухомі. Така стриманість цікавила її більше, ніж будь-який спротив.

Вона зупинилася зовсім близько. Кассіель відчув, як холод ковзнув уздовж хребта, й озирнувся через плече. Їхні погляди зустрілися — на коротку, але достатню мить. Він не затримався на її обличчі. Його увага зупинилася на пітьмі поруч із нею.

Впізнав. А потім так само спокійно відвернувся й знову сів рівно, ніби нічого не сталося.

Луксурія всміхнулася й обійшла п'єдестал, зупинившись навпроти. 

Тепер вона розглядала його відкрито: темні, злегка кучеряві пасма, спокійне обличчя, скуті руки… Розстібнута сорочка, під якою відчувалася не слабкість, а стримана сила. Її зваблювала його покірність на колінах — і водночас дратувало те, що він приймав це під владою слабких людей.

Звичайний метал на його зап'ястях виглядав недоречно. Майже смішно. Вона мала справжні пута — ті, з яких навіть архангел не вирветься.

— Кассіель, — промовила вона.

— Луксурія, — без здивування відповів він.

Демониця неквапливо випросталася, а її усмішка стала гострішою. 

— Приємно нарешті познайомитися з тобою ближче, — вона присіла поруч, не відводячи погляду від його блакитних очей. — То як тобі… місцевий антураж?

Кассіель мовчав.

— У мене таке відчуття, що я навіть не виходила з Безодні, — продовжила демониця. — Так дивно… Його творіння створили власне пекло, смакуючи гріхи. Ти ще пам'ятаєш Едем, Кассіель?

«Той самий, який я зруйнувала всупереч Творцю», — прозвучало між ними, так і не вимовлене вголос.

Вона нахилилася ближче, наче збиралася торкнутися його плеча. Проте рука піднялася вище. Пальці лягли на крило. Луксурія достеменно знала, як сильно ангели не терплять чужих дотиків. 

Кассіель стиснув зуби, але не відсахнувся. Лише пір'я здригнулося під її дотиком. У долоні демониці пульсувала вібрація — чужа, жива, вперта.

Її рука ковзнула нижче, на плече. Нігті повільно дряпали тканину сорочки, залишаючи по собі відчутний слід. Архангел дивився вперед. Крізь неї — наче демониці поруч не існувало. Та коли її пальці торкнулися оголеної шкіри його зап'ястя, він усе ж опустив погляд. 

Луксурія провела нігтями по металевих кайданах, шкрябаючи їх, і тихо пирхнула, не приховуючи зневаги.

— Довго будеш це терпіти? — всміхнулася вона. — Чи ти довірився долі, Кассіель?

— Доля не потребує віри, — твердо відповів ангел. — Вона просто існує.

— То ти обираєш бути рабом цих жалюгідних істот? — Луксурія на мить перевела погляд на людей. — Жодна з цих душ не варта навіть твого погляду, Кассіель.

— Чого ти хочеш?

Він ніколи не контактував зі створіннями пітьми, але завжди спостерігав, як вони, мов неминуча доля, змінювали життя слабких людей. І за нею він теж спостерігав, не втручаючись у її задуми.

Демониця нахилилася ще ближче. Її дихання торкнулося його шкіри. Кінчики пальців лягли на шию, повільно ковзнули вниз, відчуваючи кожен м'яз і напруження, яке він намагався приховати.

Усмішка Луксурії стала глибшою.

— Я хочу тебе, Кассіель, — прошепотіла вона біля самого вуха. — Ти такий… стриманий. А це майже образливо для дитини сьомого гріха. Чи це лише твоя дивна гра, а всередині ти вже тремтиш?

Її губи ледь торкнулися його вилиці, а тоді вона повільно провела пекельним язиком по його щоці. Пітьма рушила за цим дотиком, ковзаючи вздовж шкіри й залишаючи після себе відчуття, що не мало нічого спільного з теплом.

Цього разу Кассіель здригнувся.

Луксурія одразу помітила цей рух. Її пальці міцніше стиснулися на його шиї, а нігті ковзнули по шкірі, запам'ятовуючи реакцію, яку вже неможливо було заперечити.

Його дихання стало важчим.

— Ось так уже краще… — задоволено прошепотіла вона.

Кассіель підняв на неї погляд. Гострий… Уже не байдужий.

Луксурія голосно засміялася, помітивши його гнів.

Люди зацікавлено озиралися, крадькома підглядаючи за ними. Їх дивувало, що така дивовижно вродлива жінка залицялася до звичайного раба.

Він насупився й важко підвівся на ноги. Металеві кайдани загриміли. Демониця відступила, навмисне даючи йому більше простору. Крила архангела розправилися, ніби мали намір нажахати її. Та Луксурія лише заворожено спостерігала за ним, і в її очах грайливо мерехтіло сяйво.

— Тобі тут не місце. Повертайся у Безодню, — він ступив до краю п'єдесталу, дивлячись на неї згори вниз.

Кассіель раптом завмер, коли за її спиною проступили темні крила, що досі залишалися прихованими. Вони повільно розкрилися, дзеркально повторюючи його власні. 

Його погляд потемнів.

— Мерзотниця, — він звузив очі. — Це не зійде тобі з рук!

Демониця насмішкувато підвела брову.

— Перепрошую… Мені не почулося, він вас образив? — поспішно втрутився організатор.

Луксурія перевела на нього погляд, загрозливо всміхнувшись. Кассіель одразу зрозумів її намір.

Крила за спиною демониці піднялися вище, пір'я загострилося, підкоряючись її волі. Архангел ступив уперед — інстинктивно, ще до того, як вона встигла щось зробити.

— Не смій втручатися… — тихо видихнув він.

Її пітьма розлилася простором, просочуючись із Безодні тихо й неминуче. Світ на мить потьмянів.

Кассіель утратив опору під ногами, осліплений чужою силою. Він упав на камінь, відчуваючи, як щось важке й темне стискає його зсередини.

Крило Луксурії ліниво зрушилося, здійнявши порив вітру. Цього вже було достатньо. Організатора відкинуло назад, ніби його вдарила сама вага простору. Він пролетів кілька метрів і врізався в колону, ламаючи кістки хребта. 

Навколо миттєво здійнявся хаос. Келихи падали, розбиваючись об мармур. Люди кричали, метушилися, намагаючись утекти, але не розуміли — від чого саме.

Луксурія повільно підійшла до Кассіеля.

Він сидів на краю кам'яного п'єдесталу, стискаючи голову, не бачачи нічого — лише відчуваючи, як тріщить рівновага. І як його святе джерело відгукується на її пітьму. Архангел приймав це так само, як і все інше від самого народження. Неохоче, але без явного спротиву.

Демониця зупинилася поруч і послабила тиск своєї пітьми. Після вигнання ангел уже не міг повноцінно захищатися власним сяйвом. 

Вона схилилася над ним, торкнулася його підборіддя, піднімаючи голову.

— Ти довго чекав на свого покупця, Кассіель, — промовила вона з тихою ніжністю. — Якщо ти хотів слідувати долі… то я і є твоя доля.

Луксурія всміхнулася, помітивши на його обличчі вразливе хвилювання.

— Тепер ти мій, янголятко.