Раді Вас бачити!

Кассіель торкнувся металу на шиї, підчепив його пальцями й різко смикнув. Ланцюг дзенькнув удруге — і відпустив шию свого полоненого.

Ангел завмер.

Пута виявилися порожніми, позбавленими тієї сили, яку він відчував раніше.

Кассіель опустив погляд на метал у своїй руці, намагаючись осмислити це дивне відчуття. 

У цей момент змія ковзнула через його плече й швидко зникла у трояндових кущах за троном.

Він повільно сів, спираючись долонею на кам’яну підлогу, а тоді знову подивився на уламок ланцюга.

Щось було не так. Він це відчував.

Кассіель насупився й різко смикнув пута ще раз, ніби досі не вірив власним очам.

Жодного опору. Метал тріснув у його руках і розсипався уламками по підлозі. Тоді ангел нарешті зрозумів, що Луксурія втягнула його у чергову жорстоку гру. 

Кілька секунд він мовчки дивився на ланцюг, а потім втомлено видихнув і відкинув його убік. Той загуркотів по підлозі.

Кассіель підвів очі вгору, ніби очікуючи, що зараз крізь глибину безодні прорветься золоте світло, яке дасть йому відповідь або бодай якийсь знак.

Але нічого не сталося. Тиша залишилася такою ж глухою. Шепоту Всесвіту він не відчув. А діти Творця його все одно не почують з цієї глиби. 

І це означало лише одне: його доля вже вирішена.

Шлях Луксурії був надто довгим і болісним. Надто небезпечним, щоб зупинитися тепер.

— Не затягуй, Таріелю. Починай.

Вона відвертається і вмощується на ритуальному п'єдисталі, відкидаючись назад. 

— Як тільки закінчимо…

 — Без балачок, — різко обриває його Луксурія, кинувши роздратований погляд. 

Розмов з ним у її покоях на сьогодні вже вистачило.

— Так… Починаю, — одразу відгукується він.

Таріель схиляє голову й, відступаючи, виходить за межі ритуального кола. Піднімає книгу, проводить долонею по сторінці й робить кілька глибоких вдихів, намагаючись заспокоїти серце, що збилося з ритму від збудження.

— Ex tenebris exsurge… Da robur abysso… — тихо починає він.

Свічки здригаються, а полум’я витягується вгору тонкими викривленими язиками. Символи на кам’яній підлозі повільно спалахують і починають тьмяно світитися навколо Луксурії, замикаючи її всередині кола.

Повітря миттєво важчає. Насичується пітьмою, яка підступає дедалі ближче. Ритуальні слова розчиняються, змушуючи пітьму відгукнутися.

Луксурія набрала в груди більше повітря. Але її дихання вже збивається з ритму. Пальці стискаються в кулаки, а очі заплющуються. Вона намагається відмежуватися від того, що насувається.

Таріель починає говорити гучніше, вкладаючи в кожне слово майже неконтрольовану експресію.

Щось темне, густе й живе раптово зрушує з місця — і кидається до демониці. Луксурія вигинається, миттєво втрачаючи подих. Крик виривається сам. Живий, надломлений, нестриманий.

Її тіло пронизують чорні блискавки, крізь які просочується пітьма. Вони сплітаються, обпалюють і розривають водночас, проходячи крізь шкіру і кістки, доводячи болісний крик до межі, за якою вже починається божевілля.

— Ще… ще трохи… — шепоче Таріель, намагаючись цього разу втиснути в неї якомога більше істинної пітьми — чужої, неприродної для демониці.

Поки Луксурія добровільно віддає себе на поталу безодні, Кассіель розминає шию, затерплі ноги й озирається навколо.

Сидіти на колінах цю довгу вічність йому ніхто не наказував… Тільки чекати.

Ангел так і не наважується зробити той ризикований, але можливий крок до свободи. Він не може просто піти й забути про те, що тут залишилися інші ангели.

Десь усередині нього повільно народжується інша думка. Небажана. Про те, що цього разу він сам вирішив залишитися. Вона не звучить голосно й не штовхає до радикальних дій, але вперше за ці дні приносить дивне полегшення.

Занурений у власні думки, ангел тупцює на місці і раптом помічає на бридкому столі червоне яблуко.

Шлунок одразу вимогливо урчить.

Кассіель облизує губи, підходить ближче й швидко хапає фрукт.

Він прискіпливо витирає яблуко об сорочку, яке блищить від жиру — і жадібно впивається в нього зубами. 

Поки жує, зайвий раз озирається навколо. Він тут один.

Кассіель кусає яблоко ще раз. Гучно хрумтить. І раптом переводить погляд на трон демониці.

Божевільна думка, що спалахнула в голові, змушує його жувати повільніше.

Трон широкий і м’який. Значно кращий за тверді стільці, сходи чи холодну підлогу. А він уже втомився чекати на повернення Луксурії...

Якщо це справді його доля — залишитися тут, поруч із нею… то, можливо, йому варто брати те, чого він бажає? 

Ангел доїдає яблоко і знову голодно дивиться на стіл. Уважно перебирає поглядом страви, і помічає кілька персиків, які йому так подобаються. 

Здається, Кассіель вже не відчуває за собою провини, коли збирає зі столу якомога більше фруктів і прямує до трону демониці.