Раді Вас бачити!

Попри все, Кассіель відчуває, що його совість перед Творцем досі кришталево чиста. Він завжди вірив, що чорні крила — не покарання. Радше особливість. Щось із того, що відрізняє його від інших дітей небес.

Та зараз слова Луксурії все одно неприємно дряпають зсередини.

— Я не несу гріх, — стверджує він.

Луксурія дивиться на нього, намагаючись розгледіти за впевненістю більше — страх, сумнів чи хоча б маленьку тріщину. І схоже, що вона дійсно щось бачить.

— Ти колись задумувався, для чого існує гріх і святість, янголятко?

— Святість наближає до Творця, а гріх віддаляє від нього, — Кассіель знизує плечима. — Світло і пітьма — це основа рівноваги Всесвіту.

— Якщо це так, тоді чому святі можуть грішити, а грішники не мають можливості спокутувати гріхи?

— Не верзи дурниць… Це працює не так.

— А як?

Луксурія підводиться з крісла й лінивою ходою наближається до ангела.

— Чому Михаїл може спробувати похіть і зберегти благодать, а я не можу стати святою? — питає вона стиха. — Якось це все не дуже чесно. Ти так не думаєш?

Вона спирається на спинку крісла, нависаючи над ним.

Поли халата розходяться, відкриваючи гладку шкіру стегна й груди, що Кассіель уперто намагається не помічати. Але тіло вже давно не слухається. Його погляд усе одно ковзає по вигинах демониці, а всередині палахкотить той самий жар.

— Якщо вже припустити, що Михаїл справді тут був… — Кассіель знаходить у собі сили підняти очі на її обличчя, — твій гріх затьмарив його розум, як і мій. Це не був свідомий вибір. А ти не можеш стати святою, бо твоя душа створена з пітьми.

— Ти зараз декларуєш мені закони небес і безодні, — уїдливо всміхається демониця. — І вперто відмовляєшся бачити те, що прямо перед тобою.

Кассіель відчуває, як її близькість починає відчутно на нього тиснути.

— Чого ти хочеш? — він підводиться.

Луксурія проводить пальцями по м’якій оббивці крісла й обходить його, знову скорочуючи дистанцію. Роздивляється Кассіеля досить відверто, через що він ніяковіє.

— Я хочу, щоб ти побачив, наскільки неідеальний Всесвіт, у який ти віриш і який так відчайдушно захищаєш… — її голос стає оксамитовим. — Закони можна порушувати, а за гріхи можна не платити. Навіть безневинних ангелів можна вигнати з дому лише тому, що вони стали незручними.

Луксурія зупиняється навпроти нього й легенько проводить пальцями по чорному крилу.

Кассіель напружується, але крила більше не сіпаються від її дотику так різко, як раніше. Тільки здригаються від лоскітливих пестощів.

— Невже ти не відчуваєш, що рівновага — це не більше, ніж вигадка?

Кассіель затримує подих. Дотик її пальців гостро проходиться по тілу, змушуючи його тремтіти. Йому хочеться відступити, сховатися від цього дотику, але водночас… завмерти.

Хто ще дивився на його крила з таким захопленням? Хто торкався їх так обережно й водночас жадібно? Мабуть, ніхто і ніколи.

— Якщо рівновага — це вигадка, тоді навіщо мене створив Батько? — Кассіель повертається до неї, намагаючись все ж приховати крила, які занадто охоче піддаються її рукам. — Навіщо створив тебе? Навіщо взагалі існує цей світ?

— Хто тобі сказав, що ти створений саме для рівноваги?

Кассіель пирхає, коли питання здається йому абсурдним.

— Я це відчуваю.

— Я теж відчуваю свою сутність, і те, як у мені вирує сила. Але це не означає, що я повинна керуватися лише гріхом, служити безодні й не мати права бажати чогось більшого.

Кассіель уважно дивиться на неї, ніби вперше намагається побачити за образом демониці когось живого, а не просто втілення гріха.

— І чого ж ти бажаєш?

Луксурія облизує губи. Її пальці торкаються його плеча й ковзають нижче — по напружених грудях, які важко здіймаються. Вона зупиняє руку над серцем, що тривожно колотиться, і піднімає на нього проникливий погляд.

— Ти все ще не зрозумів? — тихо питає вона, заглядаючи в його блакитні очі. — Я хочу свободи. Як і належати нікому, крім себе.

Кассіель відчуває тепло її долоні, що бентежить більше за будь-які провокації чи відверті слова.

— Щось я не помітив, що ти себе в чомусь стримуєш, — докірливо дивиться він на неї, перехоплюючи долоню, яка цього разу ковзнула нижче.

У куточках її губ з’являється сумна усмішка.

— Коли тобі нічого не дозволяють мати, доводиться вчитися забирати, янголятко.

— Оце вже я помітив... Ти добре з цим справляєшся!

Луксурія м’яко вислизає з його хватки, навмисно повільно проводячи пальцями по його долоні. Потім відступає на крок.

— Ходімо, — кидає через плече демониця. — Я тобі дещо покажу… Можливо, тоді ти мене зрозумієш.

Кассіель не рухається одразу. Він дивиться їй услід, відчуваючи, як усередині знову починають боротися здоровий глузд і цікавість.

— А халат? — видає дивне питання ангел, через що Луксурія здивовано обертається.

— Що?

— Запахни, заради Всесвіту, цей халат! — він бачить, як в її очах усе ще мерехтить нерозуміння. — Ми ж кудись ідемо, а тут... є й інші.

Демониця посміхається.

— Це що таке, Кассіель… ревнощі?

Він важко ковтає, не розуміючи, чому так реагує на її оголеність. Та в одному він певен — ходити так неприпустимо.

— Це святість, — бурчить він, насупившись.

— Не знала, що святість може бути такою пристрастною, — демониця запахує халат і цього разу вже затягує ремішок. — Задоволений?

— Досить вже, демонице. Ти втомлюєш мене швидше, ніж твоя безодня, — шепоче він під ніс, проходячи повз Луксурію.

Вона дивиться йому в спину, лукаво примруживши очі.

— Це похіть, янголятко. Згадай про це, коли стримуватися стане важче…