Раді Вас бачити!

Демониця зупинилася біля дверей його кімнати. Рафаельйон, який її привів, шукав правильні слова й зам’явся від хвилювання.

Луксурія роздратовано підвела погляд на ангела. Він мовчазно стояв перед дверима й загороджував їй шлях.

— Відійди, — наказала вона.

— Луксуріє… — ангел тривожно поглянув у коридор, де на безпечній відстані залишилися інші брати і сестри. — Йому зараз нелегко, розумієш? Він... не при собі. 

— Рафаельйоне, — жорсткіше звернулася до нього демониця.

— Ти, можливо, розізлишся… Але, прошу, не поспішай із висновками. 

Луксурія втратила терпіння. Схопила ангела за передпліччя й потягнула вбік. Рафаельйон відступив із напруженим видихом, опустив очі. 

Вона не знала, що побачить за дверима. Після того, що сталося, могла очікувати чого завгодно.

До кімнати вона зайшла тихо.

Перше, що вихопили очі, — маленькі білі пір’їни. Вони лежали на підлозі, на ліжку, розсипалися біля каміна. У кімнаті було спекотно. Вікно наглухо закрите й зашторене. Через запах поту, сирого дерева і застояного повітря одразу виникло відчуття напруження, і дихати стало важче.

Кассіель сидів біля ліжка на підлозі, низько схиливши голову. Ангел залишався нерухомим, тому демониця не одразу помітила його за збитою, роздертою пуховою ковдрою на ліжку.

Луксурія зробила кілька кроків ближче.

— Кассіелю? — пошепки звернулася вона.

Демониця підійшла до нього без поспіху, кинула погляд на завалені тумби, подерті шпалери, розкидані книги й недоторкану тацю з їжею на краю ліжка. 

Коли вона встала навпроти, Кассіель продовжував сидіти без жодного руху. Луксурія напружено підтиснула губи й, спираючись на край ліжка, опустилася на коліна поруч.

— Залиш мене, — хрипко сказав він, відвертаючись в іншу сторону.

Демониця уважно дивилася на схилену голову зі скуйовадженим волоссям, напружені плечі й пальці, стиснуті так сильно, що побіліли кісточки. 

— Янголятко, ти ховаєшся від мене? — ласкаво запитала демониця.

Кассіель не відповів. Вона потягнулася до його крила, але щойно пальці торкнулися темного пір’я, архангел здригнувся й одразу закрився від неї, мов у коконі.

— Не зараз, Луксуріє, — тихіше промовив він.

— Кассіелю, — демониця все ж прибрала руку, але нікуди йти не збиралася. — Я маю тобі подякувати, любий. Ти мене врятував, — продовжила вона пошепки, аби його не бентежити. — Я тобою пишаюся, янголятко. 

Тиша у відповідь почала її нервувати. Луксурія не звикла, що він так уперто мовчить поруч із нею, тим паче тепер. Навіть не дивиться, щоб пригрозити їй своїм лютим поглядом.

— Злишся на мене? Знаю, що останні дні були для всіх нас нелегкими… — демониця не втрималася й знову торкнулася його крила, наполегливо потягнувши вниз, щоб побачити обличчя ангела.

За мить крило розправилося і його сила вдарила точно по Луксурії. Демониця не втримала рівноваги й із гуркотом упала на бік. Вона застигла від несподіванки, а тоді рвучко обернулася до ангела.

Гнів новою хвилею поглинув її з головою. Якби не обмежені рухи й слабкість, вона, напевно, розпотрошила б його крила, а тоді вчепилася в шию, аби придушити строптивого архангела.

Але сама думка про те, що їй хочеться завдати йому болю, змусила Луксурію зажмуритися й похитати головою. Вона вже не знала, де закінчувалися її власні емоції і чи справді сама цього бажала.

Кассіель усе ж відреагував. Опустив крила й коротко поглянув на неї, а тоді простягнув руку.

— Я… не хотів, — вичавив він із себе. — Тобі краще піти. 

Демониця схопилася за його долоню й увіп'ялася кігтями в шкіру, залишаючи глибокі сліди. Спочатку підтягнулася й сіла, а тоді смикнула його на себе. Архангел зашипів. 

— Хотів, — відрізала вона, впіймавши його погляд.

Звично яскраво-блакитні очі, які наче підсвічувалися зсередини й завжди причаровували її, зараз виглядали… звичайними. Обличчя зблідло, занедбане волосся й щетина тільки погіршували його стан, як і брудний одяг, який він досі не змінив.

— Що з тобою? 

Кассіель оскалився у відповідь, гнівно блиснувши очима.

— Твоя благодать гасне? — все ж запитала демониця.

Кассіель почав часто й поверхнево дихати. По щоках перекочувалися жовна, а погляд був таким, що здавалося — ще мить, і він кинеться на неї, щоб роздерти голими руками, мов дика тварина.

Архангел спробував щось сказати, але слова так і не знайшлися. Він похитав головою, намагаючись зібрати думки докупи, проте геть нічого не допомагало.

— Це через крила?

— О, Небеса! — він звів голову до стелі. — Краще йди, Луксуріє, поки я ще тримаю себе в руках. Повір, єдине, чого мені зараз хочеться — це більше ніколи тебе не бачити!

Демониця відчула, як щось дивне ворухнулося в грудях. Воно стиснулося, на мить стало боляче й перехопило їй дихання.

Це не повинно було статися так. Він усе ще не змирився, не підкорився… і не приймав її. Жодної добровільності в цьому не було — лише мука, звинувачення й гнів.

— Я тебе ненавиджу, — сказав він їй в очі, підвівшись. 

Міцні кулаки одразу привернули увагу, як і крила, що нервово тріпотіли за спиною. Він дивився на неї зверху вниз, не приховуючи огиди. 

— Щойно це закінчиться, тобі краще посадити мене на ланцюг. Я більше не пропущу жодного шансу, щоб розірвати рівновагу на шматки. Твоя смерть мене влаштує, аби тільки весь Всесвіт здригнувся!

Кассіель відійшов до вікна. Спершись рукою на стіну, намагався вгамувати дихання, прикривши очі.

Демониця важко піднялася на ноги. Усередині розгорялася справжня пожежа почуттів, змішуючись із боротьбою за ту справедливість, якою вона звикла жити.

Її душа розривалася навпіл. Якщо пророцтво прийме таке скорення, тоді все нарешті закінчиться… А якщо ні — вона втратить того, кого вперше у своєму житті захотіла тримати поруч так близько, наскільки це взагалі можливо.

— Поїж. Навряд чи ти зможеш убити мене, якщо сам ледве тримаєшся на ногах, — насмішкувато промовила Луксурія.

Архангел напружився, проте не озирнувся. Лише коли вона пішла, змучено притулився спиною до стіни й безсило з’їхав на підлогу, знову занурюючись у відчай і зневіру, які поступово пожирали його благодать.

— Батьку… я згрішив, — прошепотів він у пустоту, все ще зберігаючи крихку надію, що Творець його почує.