Раді Вас бачити!

Luxuria | Хтивість

«Хтивість не спокушає тілом. Вона спокушає можливістю перестати чинити спротив»

— Єресь Падших ✟ 

Кассіель мовчки дивиться на неї.

У блакитних очах вирує злість, коли він жорсткіше опускає її зап’ястя, змушуючи прибрати від себе руки. Повільно розтискає пальці й сідає, не відводячи від демониці суворого погляду.

— Я не стану тебе задовольняти, Луксуріє. Схоже, ти досі не зрозуміла, хто я.

Демониця випрямляє спину. Куточок її губ здригається у стриманій насмішці.

— І що далі? — вона ліниво підіймає брову.

— Нічого, — різко відповідає ангел. — Нехай Елораель проводить мене до… тієї кімнати. Нам більше немає про що говорити.

Луксурія ледь стримує сміх. Його вперта, майже вимоглива зухвалість не дратує — навпаки, розпалює ще сильніше. Вона проводить язиком по губах, приховуючи задоволену усмішку.

Кассіель уже збирається підвестися, але демониця сидить надто близько. Її коліно притискається до його стегна, а сама Луксурія навіть не намагається відсунутися.

— Це ти, янголятко, досі нічого не зрозумів, — тихо промовляє вона. — Я тебе нікуди не відпущу.

Кассіель різко зводить на неї погляд.

Крила здригаються за спиною, здіймаючи тепле повітря. Білі пасма демониці розлітаються від пориву, а комір її халата сповзає нижче, відкриваючи більше блідої шкіри, ніж варто було б.

— Ти не можеш утримувати мене тут вічно!

— Можу, — спокійно відповідає Луксурія. — І ми обоє це розуміємо. Питання залишається тим самим, Кассіель… Що далі?

Її байдужа впевненість б’є сильніше за будь-які погрози.

Ангел різко відштовхується п’ятами від підлоги й підводиться з подушок.

— Я не твоя річ, — голос Кассіеля стає нижчим. У ньому вібрує роздратування, яке він насилу стримує. — І не улюбленець, якого ти можеш замкнути поруч із собою тільки тому, що тобі закортіло мене помацати!

Луксурія підводить голову, дивлячись на нього знизу вгору.

Від цього погляду щось у ньому стискається ще сильніше. Навіть зараз, стоячи над нею, Кассіель відчуває — влада все одно залишається в її руках.

— А поводишся саме так, — кидає вона й плавно підводиться на ноги. — Тремтиш від кожного мого дотику, але досі намагаєшся переконати мене, що не хочеш залишитися.

— Я архангел! — у блакитних очах спалахує щось болісне. — Дитя Творця! Я не повинен бути тут! Не повинен…

Голос раптом зривається. Не від страху. Від злості на самого себе. 

Частина його вже не рветься до виходу так відчайдушно, як у перші дні. Та водночас досі не здатна прийняти власне існування у безодні.

— Ось тепер я тобі вірю, — тихо промовляє демониця. — Архангел. Дитя Творця…

Кассіель завмирає, важко дихаючи.

Її усмішка повільно стає хижішою.

— Нарешті перестав ховатися за своєю долею й заговорив про те, ким є насправді. Але є одна проблема, Кассіель…

Луксурія робить крок ближче і шепіт ковзає по його шкірі гарячим подихом.

— Щоб вийти звідси, тобі доведеться щось зі мною зробити. І можливо, сьогодні тобі навіть вдасться покинути мої покої. А потім? — всміхається демониця.

Вона обходить його колом, уважно роздивляючись напружену поставу, важкі крила, стиснуті щелепи. 

— Ти збираєшся вічність блукати безоднею у пошуках виходу? Тут легко загубитися… і ще легше відчинити двері, за якими на тебе вже чекатимуть пекельні потвори.

Кассіель насторожено проводить її поглядом, намагаючись вгадати, що демониця зробить наступної миті.

— А можна просто скоритися мені… — м’яко промовляє Луксурія.

Вона зупиняється за його спиною й обіймає, ковзаючи руками під розстібнуту сорочку.

Під долонями її зустрічає гаряче, напружене тіло. Живе і тремтливе.

Крила Кассіеля знову нервово здригаються від близькості.

— Я не стану брати участь у твоїх хворих фантазіях, демонице! — різко відказує він.

Цього разу він уже не стримується.

Кассіель скидає нав'язливі руки й відходить назад. Розвертається до Луксурії так рвучко, що чорне крило б’є її по плечу, й змушуючи полум’я в каміні спалахнути вище.

Усмішка демониці стає тільки гострішою.

Вона спостерігає за ним із задоволенням. За цим важким диханням, напруженими плечима і блиском роздратування у блакитних очах.

Ангел коротко переводить погляд на вхід за її спиною.

Сто сімдесят шість кроків і три повороти. Саме стільки він нарахував, поки Елораель вела його лабіринтами безодні.

Єдине, що він знає напевно — як повернутися до тронної зали. Далі його план обривається темною порожнечею.

Луксурія помічає всі його сумніви. 

— А знаєш… — солодко промовляє демониця. — Я навіть тобі допоможу.

Перш ніж ангел встигає щось відповісти, вона хапає його за руку й піднімає між ними.

Кассіель здригається від несподіванки. Інстинктивно намагається вирватися, проте пальці Луксурії стискають його зап’ястя вже до болю.

— Луксуріє, ти навіть не уявляєш…

Вона не дає договорити.

Інша рука плавно ковзає у повітрі. Простір перед ними тремтить, викривлюється золотавими хвилями — і наступної миті в розкриту долоню Кассіеля важко опускається клинок Михаїла.

Ангел завмирає.

Пальці стискають знайоме руків’я. Від самого дотику груди прошиває болісне, майже забуте тепло.

Зброя його старшого брата. Істинна святість посеред безодні.

— Це… — шоковано видихає Кассіель.

Його голос звучить тихо й невпевнено, ніби він боїться навіть назвати те, що тримає в руках.

— Саме так, — задоволено підтверджує Луксурія.

А тоді стрімко змінює положення його руки. Кассіель не встигає зреагувати, коли демониця спрямовує лезо собі в груди.

— Зброя, яка не просто ослабить мене, а знищить, — нагадує вона. — Ти ж цього хочеш, янголятко?

Кассіель блідне.

Рука напружується так сильно, що на зап’ясті проступають жили. І дивиться на лезо так, ніби воно раптом стало страшнішим за будь-яку потвору безодні.

— Моя доля — у твоїх руках… — Луксурія уважно стежить за кожною зміною в його обличчі. — То що каже твій Шепіт Всесвіту, архангеле?

Погляд Кассіеля гарячково ковзає між її рукою і оголеним лезом. Впирається їй у груди.

Демониця посилює натиск. Тонке вістря розтинає шкіру, і темна кров одразу проступає тонкою смугою, стікаючи вниз.

Кассіель нажахано відсахується й відпускає клинок. Очі широко розкриваються, а дихання збивається настільки, що він не може вдихнути.

Луксурія спокійно перехоплює зброю. Святе сяйво відбивається на блідій шкірі демониці й мерехтить у очах. Вона задумливо роздивляється золоте лезо, по якому тягнеться крапля крові. 

— То як, Кассіель? Ти все ще вважаєш, що не на своєму місці?

Ангела переповнюють емоції. Йому хочеться... щось зробити. Щоб більше ніколи не бачити ані Луксурію, ані безодню, ані це божевілля, у якому діти Творця опиняються поруч із темрявою.

Та маючи можливість, рука так і не змогла завдати удару.

Будь-яке життя має цінність для Всесвіту. Навіть її. Кассіель не просто вірить у це — він знає. Відчуває так само ясно, як власне світло всередині душі.

— Якщо ми закінчили з’ясовувати, хто й на що здатен… — Луксурія недбало підіймає клинок і вказує ним у бік подушок. — Корися мені, янголятко.

— Луксуріє… — він дивиться на неї з тією надією, яку вже й сам не може пояснити.

— Вирішуй, чого хочеш насправді: моєї смерті, після якої ти загубишся у безодні… чи добровільно приймеш мою владу і мою пристрасть. Іншого шансу я тобі не дам.

Його плечі опускаються. Кассіель відводить очі, намагаючись знайти хоч якусь думку, яка дозволить не програти їй остаточно.

Не знаходить.

— Архангел не може вбивати… — тихо говорить він.

— Може, янголятко. Якщо справді захоче.

Вона наближається ще на крок, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Я дала тобі вибір, Кассіель. Не змушуй мене чекати відповіді.

Луксурія майже із захопленням спостерігає, як поступово гасне його спротив. Як із блакитних очей зникає рішучість, залишаючи після себе тільки гірке розчарування.

Демониця була готова до справжнього зіткнення, до люті, до боротьби. Але Кассіель обирає інше — добровільне підкорення. І це виявляється значно солодшим. Бо що ще може так потішити дитя сьомого гріха, як не архангел, який сам опускається на подушки, понуривши голову?

Цей вибір стає першою справжньою тріщиною в його світлі. Можливо, сам Кассіель ще цього не усвідомлює, але Луксурія вже бачить — хід його долі починає переписуватися просто в неї на очах.

— Слухняне янголятко…

Демониця ховає клинок і підходить до ангела. Пальці занурюються у темне волосся, м’яко перебираючи пасма.

— Ти викликаєш у мені нестерпне бажання тебе втішити.

Її долоня ковзає по щоці Кассіеля, обхоплює підборіддя й змушує підняти голову. Луксурія уважно вдивляється у його очі, в яких тліють залишки внутрішньої боротьби.

— Дозволиш мені себе торкнутися?

Ангел прикриває очі.

У його грудях палає від сорому, розгубленості й дивного виснаження після власного вибору. А сил сперечатися більше не залишається.

— Роби, що хочеш… — ледь чутно шепоче він.

— Із задоволенням, янголятко.

Вона опускається перед ним на коліна й м’яко тисне долонями на плечі, змушуючи сісти глибше у подушки.

Кассіель не чинить спротиву. Лише важко видихає, коли пальці демониці неквапливо ковзають униз по його тілу, затримуючись на лінії стегна.

— Ти колись торкався себе так, щоб отримати задоволення? — питає Луксурія.

Він відвертається. 

— Ні.

У червоних очах демониці спалахує хтивий блиск.

— Тоді я тебе навчу...