Раді Вас бачити!

Демониця ховає клинок, задумливо постукуючи пальцями по стільниці.

— Чого завмерли? Їжте, — киває вона на стіл, бо навіть зухвалий Захаріон, хоч і підсунув до себе тарілку, дещо нерішуче продовжує крутити її на місці.

Ангели, наче тільки й чекали цього наказу, приймаються за обід. Ніхто не поспішає, і складається враження, що через присутність господарки за столом їм тепер навіть шматок у горло не лізе, проте є чим зайняти руки. 

— Ви щось від мене приховуєте? — не витримує Луксурія.

— Ми нарешті видихнули після стількох днів вашої відсутності, господарко. Це був один із найжахливіших періодів, які ми пережили, — заговорив Таріель. — А враховуючи, що наш дім тепер захоплений… ми просто розгублені.

Луксурія киває, приймаючи відповідь. Дійсно, якби вона не пережила втрату крил, невідомо, яка б доля їх спіткала далі.

— Ми повернемо дім, як тільки до мене повернуться сили, — запевнила демониця. — Зараз мене хвилює зовсім інше.

Луксурія потягнулася до графина з вином. Рафаельйон, який сидів праворуч, одразу відреагував. Люб’язно, з м’якою посмішкою, він наповнив келих і підсунув його якомога ближче до демониці. 

— Як впала завіса, Таріеле?

Ангел завмер із виделкою біля рота. Коротко кинув погляд на демоницю й опустив столові прибори, підібгавши губи. Він уже хотів заговорити, проте Серафіель його випередив:

— Думаю, що справа не стільки в завісі, скільки в дереві душі. Воно пробилося через послаблену завісу, і Ліліт відчула, де шукати.

Демониця перевела погляд на Серафіеля, який нахмурив брови.

— Нам треба було провести ритуал, господарко. Я вас попереджав, що може статися лихо, — доповнив Таріель.

Луксурія почула докір і недобре зиркнула на ангела. Та хоч би як їй не хотілося заперечити, сумління через те, що вона не втримала їхній дім, змусило її промовчати. 

— Якби там не було, ми всі в безпеці, — сказала Анаель. — Незабаром повернемо наш дім, і все буде так, як і раніше. 

— Все складніше, ніж тобі здається, сестро, — зітхнув Таріель. — Пророцтво ще не діє, а дому зараз немає. Ми застрягли серед людського світу, і якщо це не зміниться, наша господарка почне втрачати сили.

Демониця відпила ковток вина, розуміючи, що обставини склалися дивно. Занадто багато збігів. А те, що Рафаельйон взагалі був не при собі в момент, коли впала завіса, наводить на невтішні висновки.

Хтось почав самодіяльність за її спиною.

Вона ще раз обвела усіх присутніх уважним поглядом, зрозумівши, що треба з кожним поговорити наодинці.

Демониця підняла погляд на Таріеля, який невимушено продовжував обідати. Він єдиний виглядав спокійним. Без вагань зустрів її погляд, пережовуючи запашну здобу з яблуками. Ні тіні сумніву, ні поспіху. Якби вона не знала його, могла б подумати, що це награна демонстративність.

А за мить Луксурія здригнулася. Незвична хвиля неконтрольованої люті прокотилася тілом, напружуючи кожен м’яз і витягуючи назовні емоції.

Демониця зірвалася на ноги. Келих полетів у стіну, розбризкуючи вино на Рафаельйона та Елораель, які сіпнулися вбік під скрип ніжок стільців по підлозі. Погляд Луксурії запалав, дихання стало важчим, а тремтячі руки стиснулися в міцні кулаки.

Вона похитнулася, коли на зміну гніву її накрило несподіване блаженство.

Ангели напружено спостерігали, як на вустах демониці з’явилася м’яка посмішка, а погляд раптом став лагідним. 

— Ліліт... — демониця оперлася долонями на стіл, зрозумівши, що не може повноцінно керувати власними емоціями.

— Ти її відчуваєш? — Захаріон скочив на ноги, хапаючись за руків’я меча. — Вона тут? 

Луксурія пересмикнула плечима, відганяючи від себе наступну хвилю емоційного смутку.

— Ця потвора торкається моєї душі! — зрозуміла демониця, коли контролювати власні емоції стало надто складно.

— Вона не зможе знищити дерево, — констатував Серафіель, усвідомивши, що саме робить Ліліт. 

— Але легко може порушити мою врівноваженість, — визнала Луксурія. Вона заплющила очі, потираючи перенісся. — Треба знайти спосіб хоча б на час приглушити цей зв’язок.

— Якщо провести ритуал, який наситить тебе пітьмою… — розважливо почав Таріель.

— Більше ніякої пітьми, — відрубала Луксурія. — Я не зможу прийняти її в тій кількості, що була раніше. До того ж де ти знайдеш Огнянця?

— Коли ви не прийшли вчасно, я зберіг їх кров, тому…

— Я сказала, що більше ніяких ритуалів із пітьмою, Таріеле! — гаркнула демониця, гнівно подивившись на ангела, який покірно замовчав й опустив голову.

Луксурія похитнулася, відійшовши від столу. Рафаельйон стривожено підвівся, проте допомоги не запропонував, розуміючи, що вона її не прийме.

Демониця намагається зібрати себе до купи, не маючи зараз сил розгрібати наслідки падіння завіси. А те, що всередині все бурлить від одного лише дотику чужої руки до її квітів душі, починає нервувати.

Саме зараз вона відчуває себе найвразливішою істотою у всьому Всесвіті.

— Можливо, ми можемо спробувати людський спосіб? — несміливо запропонувала Анаель, привертаючи до себе спільну увагу.

Демониця здивовано перевела на неї погляд.

— Що ти маєш на увазі?

— Люди, які мають надмірні емоції, приймають заспокійливі настоянки. Це звичайні трави, які полегшують їхній стан і дарують спокій.

— Господарка — не людина, — поправив Таріель. — Найкращі ліки — це пророцтво, яке зовсім скоро прийде в дію. Тоді Ліліт пошкодує, що посміла торкатися чужої душі… Вона зникне раз і назавжди!

Луксурія нахмурилася.

— З чого ти вирішив, що пророцтво… — демониця не договорила, загубивши слова.

Погляди ангелів знову опустилися вниз — цього разу з провиною, яку неможливо було не впізнати. Тепер вона точно знала, що від неї приховували щось набагато важливіше. 

— Де Кассіель? — збентежено запитала Луксурія, здогадавшись, що відбувається.

Мовчанка у відповідь і розбурхані емоції підбурювали до дій. Вона кинулася до Рафаельйона, який стояв найближче, і схопила його за грудки, міцно струснувши.

— Де він?!