Раді Вас бачити!

Кассіель дивиться їй просто в очі без жодних вагань.

— Клянуся небесами, світлом свого Батька і власними крилами…

Його очі спалахують яскравою блакиттю, а слова важко лягають між ними, набуваючи сили клятви. 

— Я залишуся поруч і ніколи тобі не нашкоджу. Моє слово належить тобі. 

На губах Луксурії з’являється слабка, вимучена посмішка.

— Хитре янголятко… — ледве чутно промовляє вона, чудово розуміючи, що питання віри він залишив за собою. 

— Заплющ очі й прийми мою благодать не як кару, а як силу, — радить ангел, хоча сам до кінця не розуміє, як саме це повинно спрацювати. 

Ще жодне дитя безодні не приймало його сльози, але попри всі сумніви він відчуває, що зараз чинить правильно.

Луксурія заплющує очі. Та погодитися значно легше, ніж справді прийняти благодать. Світло продовжує палити зсередини, випалюючи все чужорідне й добираючись дедалі глибше, туди, де починається сама її сутність. 

— Не виходить, — крізь зуби шипить демониця. — Віднеси мене до Таріеля. Він знає, що треба робити.

— Після моєї обітниці? — Кассіель ошелешено видихає.

Лише зараз до нього доходить, що навіть у такому стані вона примудряється сперечатися, маніпулювати і продовжує тягнути його туди, куди хоче сама.

Він дивиться на неї так, ніби не вірить власним вухам.

— Ти справді нестерпна, демонице! — обурюється ангел. — Я щойно поклявся бути тобі вірним… — він обриває сам себе. 

Кассіелю хочеться продовжити цю суперечку. Пояснити, переконати, довести, що він здатен допомогти. Та одного погляду на Луксурію вистачає, щоб відмовитися від цієї ідеї. Сперечатися з нею зараз — все одно що сперечатися з бурею. Просто безглуздо. 

Ангел невдоволено піджимає губи. 

Він уже дав їй більше, ніж будь-кому за все своє довге життя. Цього достатньо, щоб вимагати бодай краплю довіри у відповідь. 

Кассіель схиляється ближче. Демониця навіть не встигає розплющити очі, коли його губи торкаються її губ.

У цьому поцілунку немає ані досвіду, ані хитрощів. Він досі незграбний у своїй щирості, подекуди невпевнений, але дивовижно справжній. Кассіель цілує її так, наче намагається передати те, що він відчуває. Його рука на талії більше не утримує її поруч силою. Вона підтримує, заспокоює і водночас притягує ближче, щоб Луксурія раптово не вислизнула.

Демониця завмирає лише на мить, а потім несподівано для самої себе відповідає на цей недоречний порив ангела. Не через слабкість і навіть не через втому. Просто біль стає трохи тихішим, а його присутність — надто близькою, щоб продовжувати боротьбу.

На кілька коротких секунд Луксурія дозволяє собі відпустити контроль. І Кассіель одразу користується цим.

Вона приймає його.

Приймає цю близькість, його обітницю, його вперту готовність залишатися поруч. Разом із цим — благодать, яку так відчайдушно намагалася відштовхнути.

Спочатку нічого не змінюється. Між ними залишається тільки важке дихання і відлуння болю, що все ще вирує в її тілі. Та поступово Луксурія відчуває, як пітьма всередині починає згасати. 

— Схитрив, — пирхає вона, відчувши, як благодать нарешті знаходить свій шлях.

Луксурія криво всміхається.

З усіх можливих способів обдурити її Кассіель примудрився обрати той, до якого вона виявилася абсолютно не готовою.

Демониця все ще відчайдушно чіпляється за кожну крихту сили і вперто не хоче відпускати її. Але благодать більше не рве й не випалює навмання. Лише проходить крізь неї м'якою хвилею світла, відділяючи чуже від того, що є частиною неї самої. 

Луксурія тихо стогне, коли біль повільно покидає її тіло. Пальці розтискаються, дихання поступово вирівнюється, і з кожною миттю їй стає легше.

Кассіель одразу помічає зміни. Погляд ковзає по її обличчю, затримуючись. Напруження поступово відпускає його плечі. Схоже, благодать нарешті зробила свою справу.

Та наступної миті Луксурія різко хмуриться. По її тілу проходить хвиля жару. Вона здригається і раптом подається вперед.

Судома стискає шлунок із такою силою, що демониця ледве встигає відвернутися. Вона відкриває рот у беззвучному крику, і з неї назовні виривається густа пітьма. Чорні клуби здіймаються в повітря, розсипаються і тануть просто на очах, ніби їх ніколи не існувало. 

Кассіель підтримує її, не дозволяючи вирватися з його рук. Коли останні залишки пітьми зникають, він обережно повертає Луксурію до себе.

Демониця більше не намагається відсторонитися. Втома важким тягарем розливається тілом, залишаючи після себе спустошення і слабкість.

— Якщо ти мене зрадиш... — тихо каже Луксурія, піднімаючи на нього погляд, — я власноруч встромлю клинок у твоє серце. 

У її голосі немає сумнівів, але Кассіель несподівано легко усміхається.

— О, демонице, я тобі вірю, — м'яко відповідає він. 

Ангел підхоплює Луксурію зручніше і підводиться. Вона все ще залишається гарячою і виснаженою. Притиснувши демоницю до грудей, ангел прямує до виходу із зали Пам'яті.

Та, не дійшовши до врат, раптом зупиняється. Шлях попереду всіяний дрібними гострими уламками кришталевих сфер, які виблискують на чорному камені.

Кассіель розправляє крила, збираючись піднятися в повітря, але спроба виявляється марною. Благодать усередині нього противиться цьому рішенню і забирає силу, необхідну для польоту.

Ангели не мають права звертатися до благодаті, коли простягають руку допомоги дітям Безодні. Саме одна з цих дітей зараз лежить у його руках, притулившись до грудей.

— Схоже, вибір за тобою, янголятко, — хрипко шепоче Луксурія.

Ціна цього вибору більше не має значення. 

Він рушає вперед.

Хруст скла під босими стопами лунає неприродно гучно в тиші. Гострі уламки впиваються в шкіру, залишаючи на камені краплі крові, але Кассіель ніяк не намагається їх оминути. Він лише помітно здригається від кожного нового порізу і ще міцніше притискає до себе Луксурію, наче сама її присутність допомагає йому йти далі.

По чорному каменю за ним тягнеться кривавий слід.

Луксурія мовчки спостерігає за ангелом, намагаючись зрозуміти те, що досі вислизало від неї.

Щось у Кассіелі дійсно змінилося. Вона відчуває це дедалі виразніше. Та головне питання залишається незмінним: чи обернуться ці зміни на її користь?

Безодня бачила безліч занепалих. Одних приводив сюди відчай. Інших — самотність, образа або страх. Хтось приходив добровільно, хтось опирався до останнього, але всіх їх об'єднувало те, що вони щось втратили. 

Кассіель не схожий на них. Архангел залишається вірним своїй природі настільки ж вперто, як Луксурія — своїй.

Демониця бачить, що його обличчя залишається спокійним. Лише напружена щелепа і ледь помітна складка між бровами видають, яких зусиль йому коштує цей шлях. Він не скаржиться, не зупиняється і не шукає співчуття. 

Щойно Кассіель переступає поріг врат, як у ньому виникає чітке бажання знайти покої Луксурії. Безодня відгукується без вагань.

Повітря навколо стає густішим, але водночас народжує м'який потік, який підштовхує його вперед. Коридори, що ще мить тому здавалися хаотичними, починають складатися у зрозумілий маршрут, підлаштовуючись під його намір.

Демониця сама дозволила йому бачити шлях і пояснила, як працюють нескінченні лабіринти. І все ж щось у цьому здається неправильним, коли безодня веде його надто охоче. 

— Розслабся, Луксуріє. Якби я хотів тобі нашкодити, то вже мав для цього безліч можливостей, — тихо каже Кассіель, коротко глянувши на неї.

Луксурія не боялася удару в спину. Не боялася і того, що він скористається її слабкістю або вирішить обдурити. Такі речі були зрозумілими й передбачуваними.

Значно більше її тривожило інше.

Кассіель уже почав робити власний вибір. Порушував правила, ішов проти того, чого від нього вимагали від народження, і раз по раз дивував її вчинками, яких вона від нього не чекала. Та всі ці зміни не торкалися головного… Архангел усе ще залишався вірним собі. 

Саме тому, притулившись до його грудей і слухаючи рівний стукіт серця, Луксурія так і не може остаточно розслабитися.

Так, Кассіель уже вчиться сумніватися в небесах і порушувати правила. Але кожен новий крок лише сильніше нагадує їй, ким він є насправді.

Пророцтву потрібен не бунтівник, а той, хто зречеться себе.