Раді Вас бачити!

Попри сумбурний ранок, Луксурія відпустила свого задиханого від задоволення архангела самостійно прогулятися, спостерігаючи за ним із вершини скелястого обриву. Вона бачила, як він купався, із задоволенням обсихав на сонці й навіть трохи розім’яв крила, пурхаючи від берега на скелі й назад.

Кассіель встиг пройтися околицями. Коли сонце стало надто гарячим, зазирнув до невеликої рощі й зустрів там кількох допитливих косуль. Назбирав диких ягід, а тоді морщився від їхньої надмірної кислоти. Потім встиг подрімати в затінку під старою яблунею. 

Надвечір спустився до води, сів на березі й почав жбурляти камінці у воду. Демониця не заважала йому досліджувати околиці, лише пильно стежила за кожним його рухом, залишаючись на достатній відстані, щоб він почувався вільно.

Спочатку Кассіель навіть не помічав, як швидко минає час. Та коли сонце почало хилитися до обрію, він раптом зрозумів, що день добігає кінця. З кожною хвилиною його настрій помітно погіршувався, а плечі понурилися разом із крилами.

Коли на небо вийшли яскраві зорі, Кассіель сам прийшов до демониці. Вона запросила його лягти поруч. Ангел не відмовився, хоча спочатку насторожено стежив за нею, очікуючи чергової витівки. Та Луксурія лише занурила пальці в м’яке пасмо його волосся й почала ніжно перебирати його, коли він зручно влаштувався на її стегні.

Поступово напруга залишила його тіло. Вперше за довгий час він дозволив собі відпустити думки, не намагаючись знайти відповіді чи розібратися в тому, що дізнався про занепалих. Просто лежав і дивився в небо, відчуваючи дивну легкість і спокій.

— Янголятко… — тихо звернулася до нього Луксурія, помітивши, що він уже почав засинати. — Час повертатися.

Кассіель зітхнув і перевів на неї сповнений надії погляд. Здавалося, він був готовий запропонувати їй усе на світі, аби тільки ще трохи побути тут.

— Тільки подивись на це, — він простягнув руку до її обличчя, обережно торкнувся підборіддя й підвів його вище. — Хіба це не дивовижно? Давай ще трохи побудемо тут? Такої краси в Безодні немає.

Луксурія поглянула на розсип сяйва в небі й усміхнулася.

— Я тебе розумію, Кассіель, але…

Він схопив її за долоню й відчутно стиснув. Демониця перевела на нього погляд, коли той піднявся й сів, зазираючи їй в очі.

— Будь ласка, — стиха попросив він. — Я не прошу багато. Зрештою, коли ще ти дозволиш мені насолодитися цим спокоєм?

Хитрий прищур ангела викликав у неї сміх. 

Схоже, він уже планував наступну прогулянку й зрозумів, що тепер не зможе так просто відмовитися від цієї свободи, як першого разу.

— Ну добре, — погодилася вона. — Ще трохи.

Кассіель полегшено прикрив очі й охоче влігся назад на її стегно.

— Ти колись думала, що було б, якби ти не осквернила Едем?

Вона на мить перестала перебирати його волосся, замислилася й відвела погляд. 

— Іноді.

— Не шкодуєш?

— Я не шкодую про те, що вже зроблено. У цьому немає сенсу, — врешті відповіла Луксурія. — Я звикла планувати майбутнє.

— А ще вчиш мене жити… — пирхнув ангел, привертаючи її увагу.

— Це ти на що натякаєш?

— Я живу минулим, а ти — майбутнім. Ми обоє не вміємо жити в моменті.

Демониця здивовано звела брови, а тоді тихо розсміялася. Схилилася й поцілувала його в чоло.

— Можливо, ти правий. Але поглянь навколо. Зараз ми якраз і живемо цим моментом, янголятко. Насолоджуйся.

Луксурія знову занурила пальці в його пасма, повільно перебираючи їх. Кассіель нічого не відповів, заплющив очі.

Вона поглянула на нього й ледь помітно всміхнулася. Його дихання поступово ставало рівнішим, а напруга остаточно зійшла з обличчя. Навіть крила, які зазвичай видавали кожну його емоцію, тепер завмерли.

Луксурія продовжувала гладити його волосся, не бажаючи порушувати цей спокій. Дивно було бачити його таким — без звичної впертості, докорів і спроб довести їй, що вона в усьому неправа. Просто ангел, який нарешті дозволив собі… заснути на її колінах.

Вона мала б його розбудити. Зрештою, їм час повертатися. Але, поглянувши на його спокійне обличчя, демониця передумала.

— Спи, янголятко. Спи й ні про що не думай…

Луксурія підняла погляд до зоряного неба й сама вперше за довгий час дозволила собі просто сидіти поруч із ним, нічого не плануючи й не думаючи про те, що буде далі. 

***

Ритуальна зала давно була готова.

На кам’яній підлозі тьмяно світилися лінії накресленого кров’ю Огнянця кола, навколо якого вже догоряли останні свічки. 

Таріель перевірив кожен символ десятки разів. Переконався, що нічого не пропустив, і тепер залишалося тільки одне — дочекатися Луксурії.

Він чекав. Спочатку спокійно стояв біля ритуального кола, склавши руки за спиною, і час від часу кидав погляд на двері. Потім терпіння почало танути. Таріель заходився ходити з одного кінця приміщення в інший, дедалі різкіше карбуючи кроки по кам’яній підлозі.

Він зупинявся біля виходу, прислухався до кожного шереху в коридорах, завмирав на кілька секунд, а тоді з роздратуванням повертався назад. Хоча чудово знав, що її кроки він упізнав би навіть серед сотні інших.

Але Луксурія не приходила.

Таріель стиснув щелепи. На кінчиках крил спалахнули крихітні язики вогню. Він одразу придушив їх, змусивши полум’я згаснути, і ще раз подивився на ритуальне коло.

Завіса досі була ослаблена. Кожна зайва година могла обернутися проблемою. Він чудово це знав. І Луксурія теж знала.

То чому, в ім’я всього сущого, її досі не було?!

Таріель різко розвернувся й вийшов із ритуальної зали. Якщо господарка вирішила зникнути невідомо куди, він принаймні з’ясує, чи хтось знає, де вона.

— Елораель! — гнівний оклик рознісся по коридорах Безодні.

Ангелиця здригнулася й рвучко обернулася, перервавши розмову із Захаріоном біля тронної зали.

— Таріель? — здивовано запитала вона. — Щось сталося?

Він швидким кроком підійшов ближче. Елораель одразу помітила іскри вогню, що зривалися з його крил, і насторожено звела брови. Ковзнула поглядом до Захаріона, але той насмішкувато скривив губи, уже впізнавши гнів брата, що завжди його розважав.

— Де господарка?

— Ще не повернулася.

Таріель відчув, як роздратування підступає до горла.

— Ти впевнена?

— Авжеж. Її немає у покоях, як і Кассіеля.

Пальці Таріеля стиснулися в кулаки. На крилах знову спалахнули іскри, цього разу яскравіші. Він відвів очі, намагаючись опанувати себе.

— Куди вони могли відправитися? — запитав він, докладаючи зусиль, щоб голос залишався спокійним. — Можливо, щось сталося, а ми нічого не знаємо.

— Ти ж знаєш Луксурію, брате. Вона не стане щось пояснювати, а тим паче розповідати про свої плани, — нагадала сестра.

— Це її й погубить… — тихо пробурмотів він.

— Перепрошую?

Таріель знову подивився на сестру.

— У мене все готово для ритуалу. Їй потрібні сили, Елораель. Добре подумай, куди вона могла піти. Господарка вже давно не проводила стільки часу в людському світі. Тим паче з непідкореним архангелом. Він же може їй нашкодити! — у його голосі вперше виразно прозвучало хвилювання.

— Не знаю, Таріелю, — ангелиця похитала головою. — Скоріше за все, справа у Кассіелі. Ти ж знаєш, що з благодаттю тут важко. Може, він умовив її погуляти довше. От і розважаються… десь.

Вона торкнулася плеча брата, намагаючись заспокоїти, але Таріель різко скинув її руку.

— Знову цей Кассіель! Тільки про нього й чую! — виплюнув він, розвівши руками. — Коли вже це закінчиться?!

— Не гнівайся, брате. Ти й сам знаєш, що Луксурія розумна й ще хитріша. Якщо вона з ним, будь певен, що все під її контролем, — запевнила сестра.

— Дай господарці трохи розважитися. Не розумію, у чому проблема, — втрутився Захаріон. Він ліниво схрестив руки на грудях і з неприхованим задоволенням спостерігав за братом. — Не щодня ж вона приводить до себе такого впертого ангела. Схоже, їй із ним зовсім не нудно.

Вогонь в очах Таріеля спалахнув так різко, що навіть Елораель напружилася й відступила на крок. Вона добре пам’ятала, як востаннє його гнів був настільки сильним, що навіть звичайний дотик міг обпекти жаром.

— Завіса досі ослаблена, якщо ви цього не помітили! Наш дім у небезпеці, — прошипів він. — Ритуал потрібен був ще кілька годин тому.

— Луксурія знає про це, — безтурботно відказав Захаріон. На його губах розтягнулася зловтішна усмішка.

— І все одно не повернулася вчасно, як обіцяла!

Таріель відвернувся. Вогонь уже не слухався його — полум’я пробіглося вздовж крил, розсипаючи по коридору яскраві іскри.

— Я не збираюся чекати, поки вона вирішить, що для неї важливіше за безпеку нашого дому. Якщо знаєте, де вона, — кажіть. Я сам її поверну.

— Та невже? — Захаріон відштовхнувся від стіни й неквапливо наблизився на кілька кроків. — Відправишся шукати її… і що далі? Приволочеш назад за роги, як неслухняну дитину?

— Захаріоне! — обурилася Елораель, рвучко повернувшись до нього. — Підбирай слова, брате.

— А що? — той знизав плечима, насолоджуючись ситуацією. — Я кажу те, що бачу. Було б цікаво подивитися, як після такого нахабства господарка вискубуватиме тобі пір’я. Це з Кассіелем вона терпляча, а нам усім завжди нагадує про наше місце, коли ми забуваємося.

Захаріон повів плечем, пригадавши, як ще недавно палала спина після її батога, і ледь помітно скривився.

— Він нічим не особливий! Поки має свою благодать, то нижчий за кожного з нас. А Луксурія дозволяє йому надто багато, — прогарчав Таріель.

— Ми всі рівні, брате. Але не порівнюй нас із ним. Сам бачиш, як вона плекає нашого Кассіеля. Можливо… він уміє те, чого не вміє жоден із нас, — Захаріон хитро звузив очі. — Її стогони від насолоди чудово чути навіть у нашому коридорі. Гадаю, до тебе вони теж долітали, правда?

Вогонь Таріеля вже не просто пробивався крізь його крила — полум’я розгоралося вздовж пір’я, відкидаючи на стіни тремтливі відблиски.

— Досить говорити мені цю гидоту! — ледь вичавив із себе ангел, насилу стримуючи гнівний крик.

Захаріон не відступив. Його усмішка стала ширшою.

— Заспокойся, брате. І змирися вже. Кассіель займає особливе місце в серці нашої господарки.

Елораель перевела погляд з одного брата на іншого й відчула, як усередині все стислося. Вона вже бачила, до чого це веде, але втрутитися не встигала.

— Я давно змирився з тим, що Луксурія забула про все, що планувала десятки століть. Якщо так, це вже її турботи.

Він розвернувся й рушив назад до ритуальної зали.

— Таріелю, зачекай! — кинулася за ним Елораель. — Я скажу їй, що ти чекаєш на неї, щойно вона повернеться!

Він уже не слухав.

Тепер його не стримувало ні терпіння, ні здоровий глузд, ні навіть страх перед наслідками. Таріель остаточно вирішив діяти сам.

Він хотів отримати бажане — і тепер був готовий заплатити за це будь-яку ціну.

Схоже, тернистий шлях доведеться пройти всім без винятку.