Раді Вас бачити!

Луксурія зайшла до таємної зали, де під вагою тіней зберігалася скрижаль — захована навіть від самої Безодні.

— Господарко, — звернувся до неї Серафіель, відкладаючи пергаменти з ієрогліфами, які безупинно вивчав.

Ангел підвівся, і полум'я свічок на столі здригнулося. Він залишився в кутку, уважно спостерігаючи за демоницею, що прямувала до скрижалі в центрі зали.

Луксурія зупинилася перед Пророцтвом. Її погляд повільно ковзнув знайомими ієрогліфами. Останній, сьомий символ усе ще залишався темним, позбавленим священного світла.

Звісно, вона не очікувала, що похіть підкорить архангела. Але перевірити варто було. Судячи з його реакції — різкої, майже болісної, ніби вона ступила йому на горло, — Кассіель приймав обставини, але відкидав її близькість.

Думками вона знову повернулася до полоненого янголятка. До того, як він ніяковів від кожного її руху, дотику, погляду. Навіть тоді, коли вона пробудила в ньому похіть і його тілом уже керувало бажання, він до останнього залишався розгубленим — із легким рум'янцем на щоках і розширеними очима, в яких змішалися страх і приреченість. 

Демониця не помилилася, коли відчула, що Кассіель не відповідає на її гріх так, як відповідали інші істоти. Ба більше — чинить йому спротив. І що довше вона думала про це, то сильніше підозрювала: можливо, цього разу саме вона піддалася власній похоті більше, ніж архангел. Бо залишатися незворушною поруч із ним виявилося несподівано важко. 

— То... як усе пройшло? — обережно запитав Серафіель, зрештою наважившись порушити тишу.

— Продуктивно, — відгукнулася Луксурія.

— Кассіель уже тут?

— Так. Відпочиває, — вона повернулася до ангела. — Він завжди такий... інакший?

Це питання не відпускало її від тієї миті, як Кассіель сидів на п'єдесталі серед людей, підкорившись їхній волі.

Та чи була це справжня покора? Вона вже знала ангелів досить близько. І кожен із них був різним — по-своєму. Але в основі всі вони залишалися однаковими. Передбачуваними.

Із Кассіелем усе було інакше.

Він збунтувався, коли Луксурія покарала жалюгідну людину, але без спротиву пішов за нею в Безодню. Сперечався, доки вона не накинула на нього пута. Після цього — замовк, ніби вона позбавила його голосу. Демониця лише торкнулася його іскрою гріха, але він більше не намагався втекти чи хоча б відштовхнути її. Хоча міг... якби справді спробував.

Щось у ньому було не таким. Наче він свідомо не давав чіткої відповіді навіть самому собі. І це вже збивало демоницю з чітко розставлених пасток.

— Завжди, — підтвердив Серафіель. — Він був винятком ще на Небесах. Одинак. Завжди осторонь. Нікого не надихав... Особливо коли ховав своє сяйво за чорним пір'ям. Не співав, мало говорив і не мав нічого, окрім тиші та своєї місії.

— Чим же цей тихий і непримітний архангел не влаштував вищий світ? — зацікавлено запитала Луксурія, підходячи ближче.

— Як ти знаєш, мене тоді вже не було серед них, — відповів він, склавши руки за спиною. — Але, гадаю, справа в ньому самому. Він ніколи не ставав ні на чий бік. А таке Михаїлу не до вподоби.

Ангел на мить замовк, зважуючи власні слова.

— Тим більше зараз, коли він править Небесами. Там не потрібен привід. Будь-що може стати вироком.

Луксурія пройшла до столу, ковзнула пальцями по пергаментах, ніби зовсім не слухала, але не пропускала жодного слова. 

— Чому його крила вже чорні? — задумливо запитала вона. — Я досі відчуваю його благодать.

— Кажуть, у ньому прихована пітьма.

Луксурія тихо гмикнула, скептично піднявши брову.

— Ти в це віриш, Серафіелю?

Він похитав головою.

— Ні. Кассіеля таким створив Батько.

— Ваш Батько має дивне почуття гумору, — у її голосі промайнула тінь іронії. — Створити виняток... і одразу приректи його.

Вона розвернулася до нього й легко сіла на край столу.

— Ти теж виняток, Луксуріє. І теж була приречена, — спокійно нагадав Серафіель. — Шлях від найнижчої демониці до тієї, хто майже править Безоднею... це досить показово. Може, вас звела доля?

Доля? Авжеж...

Вона вдивлялася в ангела, намагаючись зрозуміти, чи він говорить це серйозно, чи успадкував таке саме почуття гумору від Творця. А тоді засміялася — гучно, заливисто.

— Прошу, зіронько... давай без цього порожнього слова — «доля». Вона не має жодного стосунку до мене. Моя доля залишилася десь між бездарним, хаотичним правлінням Люцифера і до біса мерзенним Михаїлом.

— Перепрошую.

Серафіель схилив голову, відчувши її роздратування.

— Маю тебе попередити: Кассіеля не зламаєш силою. І не змусиш визнати гріх. Він сприйме це як покарання. А мученики, які не втрачають віри, тримаються за своє світло міцніше за всіх.

Луксурія примружилася.

У тронній залі це був навіть не її гріх. Лише... цікавість. І трохи підступності, гідної дитини сьомого гріха. Вона ще змусить Кассіеля відчути повну вагу гріха — від солодкого задоволення, що розливається тілом, до першої тріщини, яка з'являється в мить, коли усвідомлюєш, що вже не можеш відмовитися. 

— Так. Він не такий простий, як здається на перший погляд.

— Змусь його робити те, чого він ніколи не робив, — обирати й діяти, — порадив ангел.

Вона задумалася над його словами.

— Кассіель не чинить спротиву світові, — тихіше додав Серафіель. — Саме тому його треба змусити обирати. Між вірою... і тим, що він відчуває. Тоді почнуться зміни, які ти зможеш контролювати.

Вона хижо всміхнулася, поглянувши йому в очі.

— Схоже, доведеться грати довго... Або жорстко.

— Тобі з ним варто бути обережнішою, — зауважив Серафіель. — Якщо архангел справді упреться й повірить, що чинить правильно, його буде простіше знищити. Поки що його сила — у його правді.

Знищувати янголятко їй не хотілося. Він надто зацікавив її своєю неоднозначністю, чорними крилами й блакитними очима, у яких вирували яскраві емоції.

Утім, чекати ще кілька століть на когось іншого? Ні. Вона доведе цю справу до кінця. Зі смаком. 

Коли Луксурія вже мала намір піти, Серафіель зробив крок уперед і загородив їй шлях.

— Господарко... — він схвильовано облизнув тонкі вуста. — Ти обіцяла дозволити мені вивчити Скрижаль Першого Божого Слова, — тихо, але напружено нагадав він.

— Твої поради останнім часом коштують дорожче, — ледь всміхнулася вона.

Недбалим рухом руки Луксурія витягнула з прихованого простору скрижаль. Очі Серафіеля миттєво спалахнули. Дихання збилося, а пальці здригнулися, коли він жадібно простягнув руки.

Та демониця відвела скрижаль в останню мить, дозволивши йому лише ковзнути пальцями по теплому каменю — і відразу позбавивши бажаного.

Луксурія впіймала його погляд.

— Не перетрудись, зіронько. Ти мені потрібен при здоровому глузді, — у її голосі не було турботи, а панував точний, холодний розрахунок. 

Вона добре знала, що робить із ним нове знання. І наскільки відчайдушно він прагнув більшого.

— Як накажеш, — видихнув Серафіель, не відводячи очей. У цю мить він був готовий погодитися на все.

Демониця віддала скрижаль — річ, що не мала для неї жодної цінності. Окрім тієї, що дозволяла тримати поруч хранителя знань, чиї поради завжди виявлялися слушними. 

Камінь ліг у його долоні, і Серафіель завмер, ніби боявся навіть дихнути. Світ навколо втратив будь-яке значення, розчинившись у тиші, що огорнула його свідомість.

Він повільно опустився на стілець, не відводячи погляду від скрижалі. Його пальці побожно торкнулися золотих символів, ковзаючи по їхній поверхні з благоговійною обережністю.

Погляд Серафіеля потонув у знаках, і він більше не належав жодному зі знаних йому світів.