Раді Вас бачити!

Луксурія дивилася, як до тронної зали навперейми ввалюються вірні служителі Інферно. Їхній гамір викликав у демониці лише гостре роздратування. Рогаті, лускаті, масивні, спотворені від самого народження, вони одразу чіплялися поглядами за неї, проте ніхто не наважувався наблизитися до сходинок, що вели до трону.

Деякі мали голови потвор і важко дихали, випускаючи з пащ клуби гарячої пари. Інші зберегли людські обличчя. Зацікавлені погляди й нахабні усмішки не залишали сумнівів у тому, як вони ставляться до тієї, що колись втекла з-під влади Інферно. 

— Кланяйся, зраднице. Сама Матір до тебе йде, — почулося шипіння від інфернала поблизу.

Демониця перевела на нього спокійний погляд і ледь смикнула кутиком губ. За стільки часу вона вже почала забувати, як виглядають ці створіння. 

Неприродно худорляві, з довгими викривленими відростками на голові, вони мали темні тіла, створені з попелу. Пружні ноги закінчувалися гострими кігтями, здатними в одну мить розірвати плоть здобичі, а груди захищав виступаючий кістяний каркас. Від нього за спиною розходилися голі кістяні крила, позбавлені будь-якої перетинки. Довгий хвіст саме цього нахабного інфернала ковзав мармуровою підлогою, залишаючи на відполірованому мармурі глибокі подряпини. 

— Ваша Матір так боїться, що привела до мене цілу армію? — гмикнула Луксурія, примруживши очі.

— Вона і твоя Матір, демонице. Не забувай, кому завдячуєш своїм існуванням.

Важкий хвіст інфернала ляснув по підлозі, від удару камінь під ним розколовся.

— Ліліт така ж служниця Інферно, як і я. Не забувайся, — крізь стиснуті зуби відповіла Луксурія. Гнів уже розтікався по тілу, та вона не дозволила йому відбитися на обличчі.

Інфернал вийшов із ряду й піднявся на кілька сходинок. На його обличчі з'явилася задоволена усмішка, коли він помітив, як пальці демониці вчепилися в підлокітники трону.

— Королева не служить, а панує. А ось ти вже забула, що маєш стояти на колінах і виконувати накази своєї королеви!

— Зеррах, — пролунав від брами спокійний голос. — Досить.

Інфернал одразу схилив голову. Він відступив і повернувся до інших, більше не наважуючись промовити жодного слова.

Луксурія підвела погляд й зустрілася з нею очима. На порозі стояла Ліліт — та, кого демониця не бажала бачити ще принаймні тисячоліття. 

Ліліт рушила до неї з притаманною їй грацією. На голові сяяла велична корона, прикрашена чорним камінням. Гострі, химерно вигнуті вістря здіймалися над її головою, нагадуючи язики полум’я. Чорна сукня здавалася майже невагомою, проте її оздоблення нагадувало обладунок воїтельки, а довгий плащ тягнувся за Ліліт підлогою.

Їй не були потрібні ні крила, ні роги, щоб нагадувати про свою природу. Вона просто йшла через тронну залу, і сама її присутність змушувала простір навколо здаватися меншим.

Та найбільше Луксурію дратувало інше. Дивлячись на Ліліт, вона мимоволі бачила себе. Королева створила її за власною подобою, і про це неможливо було забути.

Ліліт піднялася сходинками й зупинилася навпроти трону. Неквапливо обвела поглядом залу, затримавши його лише на мить на трояндовій рощі за троном.

— Завжди знала, що в тебе відмінний смак, — схвально посміхнулася вона.

Луксурія піднялася з трону, ступила на крок ближче й подивилася в чорні очі, де була тільки темрява.

— Нічого ти не знаєш, Ліліт, — різко відповіла вона.

— Я дала тобі не тільки мою вроду, крихітко, — Ліліт протягнула руку й торкнулася її волосся. — Я дала тобі розум, амбіції та силу гріха. А ти чудово навчилася використовувати все це у власних цілях. Навіть змогла втекти. Похвально.

— З такою королевою, — Луксурія отруйно усміхнулася, — це був єдиний розумний вибір. 

Ліліт зробила крок до неї, і демониця інстинктивно відступила. Задоволена усмішка торкнулася губ королеви — вона помітила цю реакцію.

— Залиште нас, — розпорядилася Ліліт, не відводячи від неї очей.

Інфернали та інші потвори одразу послухалися й покинули залу.

— Я думала, що за цей час ти знайдеш хоча б кількох сильних захисників, — Ліліт обійшла демоницю, розглядаючи її так, наче бачила вперше. — Дуже сміливо з твого боку залишатися тут, знаючи, що я прийду. Або це дурість, Луксуріє?

— Це холодний розсудок, — демониця простежила за нею поглядом, не дозволяючи собі відступити. — Справжня дурість — це зробити гріхи фундаментом власної влади. Бо тепер без мене не буде й твоєї влади.

— Ось як ти тепер заговорила. Отже... — королева зупинилася за спиною демониці й схилилася до її вуха, — мені треба тебе берегти, правда?

Жорсткий поштовх у спину вибив із Луксурії подих. Підбори ковзнули по каменю, і вона вже мала б скотитися сходами вниз, та розправлені крила втримали її, м'яко опустивши на підлогу. 

Ліліт не здивувалася побаченому, проте її погляд затримався на крилах за спиною Луксурії. Вони належали небесній істоті, яка могла віддати їх лише добровільно, і це зацікавило королеву значно більше, ніж зміни в самій демониці. 

— Де ж той пернатий, Луксуріє, що тобі скорився?

— Справді думаєш, що я стану тримати його біля себе, щоб ти поповнила ряди своїх рабів?

— О, — Ліліт сіла на трон демониці, закинувши ногу на ногу. — Ти не тільки зібрала в собі гріхи своїх сестер, а й прийняла їхні риси характеру. Пам'ятаю Інвідію… Вона теж хотіла собі все те, що бачила в мене.

Луксурія похитала головою.

— Ти пам'ятаєш тільки це, Ліліт?

— Не тільки, — визнала королева. — Твою обіцянку знищити мене я теж чудово пам'ятаю, Луксуріє. Мені навіть цікаво подивитися, чого ти досягла за ці сотні років, поки будувала власне Інферно. Вже знайшла спосіб мене вбити?