Раді Вас бачити!

Луксурія відвернулася, відчув гіркий жаль. Перед очима знову постав Кассіель і та єдина сльоза, що вирвала з неї пітьму. Можливо, цього виявилося б недостатньо проти Ліліт, але вона все одно шкодувала, що не має зараз тієї сили для боротьби. 

Оксамитовий сміх повернув її до реальності. Луксурія знову подивилася на королеву.

— Я знайшла значно амбітнішу ціль для свого існування, — холодно відповіла вона. — І це не ти.

— Чудово, — Ліліт ледь усміхнулася. — Тобі знадобилося чимало часу, щоб визнати, що твої фантазії не мають нічого спільного з нашим майбутнім. Пора повертатися додому, Луксуріє. Зрештою, ти належиш мені.

Королева піднялася й попрямувала до неї. Її погляд знову ковзнув по крилах за спиною Луксурії, цього разу затримавшись на них довше.

— Я б належала тобі, Ліліт, якби ти справді була кимось цінним для мене, — тихо сказала Луксурія. — Я б схилила перед тобою коліна. Була б твоєю вірною союзницею...

Голос на мить здригнувся, коли перед очима знову промайнули спогади про все, що Луксурія пережила через неї. 

— Але ти використовувала мене у своїх брудних іграх. А коли я прийшла до тебе по допомогу й просила про справедливе покарання для того, хто мене скривдив… Пам'ятаєш, що ти відповіла?

Луксурія важко вдихнула й сама ступила до королеви.

— Ти сказала, що я народжена для втіхи. Що якщо я плачу через якогось хтивого ангела, то ти сама можеш дати мені справжню причину для сліз.

Біль на мить прорвався крізь її голос, але вже наступної миті його витіснила лють.

— Твої інфернали взялися виконувати наказ. Вони думали, що вже вичавили з мене всю гордість до останньої краплі, а потім просто кинули, як непотріб. Мене треба було вбити ще тоді, Ліліт.

Королева зітхнула, наче від нудьги.

— Крихітко... Я вчила тебе ніколи ні про що не шкодувати, — чіпкий погляд ковзнув по обличчю Луксурії. — І тільки поглянь, що ти зробила, коли образилася. Гадаю, ти здатна на значно більше. Особливо тепер, коли маєш силу всіх своїх сестер.

Луксурія завмерла.

Наступної миті вона вихопила клинок Михаїла й притиснула його до горла королеви. Ліліт навіть не поворухнулася. Лише опустила погляд на лезо, а потім знову подивилася Луксурії в очі.

— Саме так, — тихо сказала демониця. — І тому, поки ти тримаєш своїх потвор в узді, тобі краще повернутися у своє Інферно й правити ним.

Клинок сильніше притиснувся до шкіри королеви.

— А мене залиш у спокої!

— Крихітко...

— Я — Луксурія! — прогарчала демониця. — Крихітку ти вбила багато століть тому. Ти сама зрадила її довіру і віру в тебе.

— Що ж, Луксуріє...

Ліліт посміхнулася й зникла з одним кліпанням очей.

Демониця здригнулася, коли королева знову опинилася за її спиною. Пітьма розлилася навколо них, а пальці Ліліт вп'ялися в її ріг, змушуючи закинути голову й відкинутися назад. 

— Погрожувати можеш тому безкрилому, — прошепотіла королева з крижаною ніжністю. — Але не мені, крихітко. Ти вже забула, чим закінчується непокора? 

Пітьма Ліліт рвонула крізь тіло демониці.

Спершу залишків власної сили Луксурії вистачало, щоб стримувати біль. Вона стиснула зуби, не дозволяючи собі видати жодного звуку, та королева додала сили. Пітьма проникла глибше, пронизуючи кожну клітину тіла.

Луксурія захлинулася повітрям. Пальці судомно стиснулися, ноги підкосилися, а з горла вирвався крик, що прокотився тронною залою.

Ліліт не зупинилася. Вона продовжувала мучити демоницю, доки клинок Михаїла не випав із її руки, а сама Луксурія не звалилася на коліна, важко вдихаючи повітря.

— Вже згадуєш своє призначення?

Королева підхопила пальцями за підборіддя. Погляд Луксурії палав гнівом, непокорою й обіцянкою помсти. Ліліт уважно вдивлялася в її очі, намагаючись побачити те, що ховалося за цим спротивом.

— Ти стала сильнішою. Цікаво...

На кінчиках її пальців знову спалахнула пітьма, тонкими пасмами обплітаючи шию демониці.

— Здається, у тебе є не тільки крила, але й дещо, що належить мені, — погляд Ліліт ковзнув по Луксурії. — Звідки в тебе така нахабність? Супербія поділилася чи Аварітія? 

Луксурія смикнулася, намагаючись відбитися від королеви, проте сили вже майже не залишилися. Ліліт нависала над нею, не залишаючи жодної можливості чинити опір.

— Не чіпай її! — басовитий голос прокотився тронною залою.

Ліліт рвучко випросталася і відпустила демоницю. Її погляд метнувся до трояндової рощі.

Луксурія вперлася долонями в підлогу, намагаючись відновити дихання. Зараз їй понад усе хотілося притулитися чолом до холодного мармуру й хоча б на мить перестати відчувати власне тіло.

— Рафаельйоне... — приречено прошепотіла демониця.

— А ось і захисник, — Ліліт прискіпливо оглянула ангела з голови до ніг. — Від нього так смерділо тривогою, що його страх навіть перебивав твій гнів, крихітко. Ти справді думала, що я не відчую його за трояндами?

Луксурія кинула на Рафаельйона погляд, сповнений обіцянки покарання.